Канікули для Діани давно перестали бути відпочинком. Вони стали часом полювання. Як тільки батьки виходили на роботу, вона зникала — вирушала в інший світ, де все було цікавим, багато чого ще нового й незвіданого. Сьогодні вона повільно йшла тротуаром паралельної реальності, вдивляючись у людей. Ті куталися в коміри й капюшони, ховали обличчя від снігу, що падав великими, важкими клаптями, ніби небо сипало холодними пластівцями.
І раптом... звідкись узявся страх. Він почав поволі огортати Діану, стискаючи невидимими лещатами й поступово позбавляючи волі рухатися. Він не прийшов — він проріс у ній. Спершу ледь відчутний, мов холодний дотик пальців до шиї, а вже за мить — гострий, нестерпний. Він пронизував тіло, розтікався по судинах, мов отрута, і з кожною секундою ставав сильнішим. Кожен подих робився важчим. Повітря навколо ніби стискалося, не залишаючи місця для втечі. Діана завмерла. Здавалося, навіть сам світ затамував подих разом із нею.
— Роби захист! Швидко! — різко вигукнула Молі. Навіть її голос затремтів.
Діана швидко огорнула себе й Молі захисним шаром.
— Що... що відбувається? — вона нічого не розуміла.
— Десь поблизу глазасний. Під захистом він нас не помітить, але треба спинитися, завмерти, бо він може відчути рух повітря і тоді нас не врятує захисний енергетичний шар, — захисниця трохи зіщулилася і продовжила: — Десь тут можуть літати його помічники — нунсіки.
— Які вони? — Вона вже створила захисний шар і роздивлялася навколо, щоб побачити цих істот.
— Вони маленькі, сині, з червоними прожилками, що проступають по всьому тілу. Мордочка гостра, мов голка, — так їм легше проникати крізь ауру людини. На спині розправляються блакитні крила, помережані такими ж червоними прожилками. Тулуб закінчується роздвоєним хвостом, а на кожному його кінчику — по одному жовтому оку, що пильно стежить за всім довкола.
І тоді вона його побачила. Нунсік, маленький, майже непомітний, — він уже був усередині чужої аури. Чоловік на зупинці стояв, чекаючи автобуса, навіть не підозрюючи, що в його оболонці щось рухається. Щось живе. Нунсік крутився в його полі, мов паразит, обплітаючи свідомість невидимими нитками.
— Що він робить?.. — губи Діани ледве ворухнулися.
— Затуманює свідомість людини. Кожному глазастому прислугує від одного до ста нунсіків — це залежить від віку глазастого і його статусу.
— Може, я спробую знешкодити нунсіка, поки не видно глазастого?
— Ти не зможеш пробити людську ауру, щоб дістати звідти нунсіка. Для цього треба мати енергію глазастих, — відповіла Молі.
— Але ж нунсіки мають таку енергію!
— Їм цю енергію дають глазасті. Не думаю, що вони з тобою поділяться, — тихенько хихикнула Молі. — Хоча є другий варіант. Є істота, від енергії якої нунсіки задихаються.
— А як це?
— Ти обволікаєш цією енергією людину — і за дві хвилини нунсік задихається. Але ця істота трапляється рідко, та й особливого сенсу немає — глазастий знайде собі іншу жертву, бо людська енергія для них — їжа.
— А для чого їм тоді потрібні нунсіки?
— З ними швидше і легше полювати на людей. До того ж вони обирають саме ту людину, аура якої смакує глазастому. Якщо зовсім просто, вони як офіціанти в ресторані. Приймають замовлення, знаходять потрібне «блюдо» й подають його глазастому. А без них тим довелося б самим бігати містом і шукати собі вечерю.
Холод пробіг по спині Діани, і в ту ж мить вона його відчула... Не побачила — ще ні. Але він уже був десь поруч. Присутність. Важка. Давляча. Чужа. І лише потім вона його побачила. Він наближався повільно. Не крокував — плив. Величезна коричнева маса, схожа на хмару, текла крізь простір, наче щось, що не підкоряється законам цього світу. У ній вгадувався силует, схожий на людський, але Діана не змогла чітко його роздивитися, бо її відволікли очі. Його очі. Чорні. Глибокі. Усередині — жовті крапки, мов зірки в мертвому небі. Вони дивилися. І від цього погляду хотілося зникнути. Розчинитися. Перестати існувати...
Діана завмерла й навіть перестала дихати.
Глазастий легко пройшов між світами — мов ніж крізь масло. Ще мить тому перед нею була моторошна істота, а тепер її форма почала змінюватися. Хмара втягнулася в тіло, обриси розчинилися — і за кілька секунд перед нею вже стояла людина. Звичайна. Непомітна. Така, на яку ніхто не озирнувся б вдруге. Лише очі... Очі залишилися тими самими. Ніхто не звернув уваги. Ніхто не відчув. Ніхто не зрозумів, що поруч із ними стоїть смерть...
І саме тоді з'явився автомобіль. Він летів надто швидко. Його занесло. Крик. Рух. Люди відскочили. Усі. Окрім одного. Той самий чоловік. Він стояв. Нерухомо. Наче вже не належав собі. Удар. Глухий звук.І на мить запанувала тиша.
Глазастий опинився поруч миттєво. Ледь помітний рух рукою — і цього вистачило, щоб забрати людську енергію, щоб забрати життя...
Ще мить — і він уже знову у своєму світі. Коричнева хмара повернулася, обгорнула його, сховавши тіло. Лишилися лише очі. Він плавно злетів і зник. Наче його ніколи не існувало. Разом із ним зник і страх. Повітря знову стало легким.
Але межу між світами перейшов не лише глазастий. Захисник перевів чоловіка, якого збила машина, — точніше, те, що від нього лишилося, — його душу, яка озиралася довкола, нічого не розуміючи. Захисник узяв його за руку — і вони також зникли.
Все сталося так швидко, що Діані здалося — вона навіть не встигла видихнути. Ніби час на мить урвався, зламався, і тільки тепер знову почав текти.
— Можеш знімати захист... Небезпека минула, — тихо видихнула Молі.
Діана не відповіла. Вона дивилася вперед. На тіло. Чоловік лежав на засніженій дорозі, неприродно нерухомий. Сніг повільно лягав на нього, стираючи межу між живим і неживим. Аури більше не було — ні сліду, ні тіні. І нунсіка... теж. Він зник.
Люди вже збігалися — тривожні, схвильовані. Вони ставали щільним колом, закриваючи від Діани те, що ще хвилину тому було живою людиною.
— Він... мертвий? — її голос ледь чутно зривався, як тонка струна.
#2129 в Фентезі
#522 в Міське фентезі
#5731 в Любовні романи
#1364 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026