Діана повільно перегортала сторінки своєї залікової книжки, ніби боячись, що написане там раптом зникне. Усі оцінки стояли рівно, акуратно, мов підтвердження того, що цей важкий відрізок уже позаду. Сесія закінчилася. Можна їхати додому. Можна видихнути.
— Все здала? — пролунав над самим плечем голос Віті.
Вона здригнулася, але одразу усміхнулася.
— Так…
На мить радість так переповнила її, що вона мало не кинулася його обіймати. Але вчасно зупинилася. Лише легкий рух — і вона вже стояла рівно, ніби нічого й не було. Цю межу вона відчувала надто добре. Тонку, майже невидиму — між дружбою і тим, що могло все зруйнувати. Вітя був їй дорогий. Дуже. Але тільки як друг. А він, здається, хотів більшого. Вона це бачила. Вона це відчувала. І тому тримала дистанцію.
— Сесія була важка… — додала вона. — Поки все закрила — ледь витримала.
Її погляд раптом зісковзнув убік — і застиг.
Трохи далі, біля вікна, стояв Діма. Обійнявши дівчину за плечі, він щось їй говорив, нахилившись ближче, й усміхався — легко, тепло, так, як умів тільки він.
Серце болісно защеміло. Вітя одразу помітив, куди вона дивиться.
— Це Тоня, з другого курсу, — сказав він буденно. — Діма до неї підбиває клинці. Вона не перша й не остання.
І, трохи насмішкувато, додав:
— Я вже й не рахую, до скількох він так «серйозно» залицявся.
— А коли ж він вчиться?.. — спитала Діана, не відводячи погляду.
— Його дядько — декан. А в батька є гроші, — знизав плечима Вітя. — Для нього це не проблема — закрити сесію.
— Але ж він мріяв стати хорошим лікарем...
— Лікарем — може, — зітхнув Вітя. — А от чи хорошим... не знаю.
На мить запала тиша.
— Хоча я його дістаю щодня, переконую, що треба вчитися... — додав він уже трохи м'якше. — Може, ще візьметься за голову.
Неначе відчувши, що про нього говорять, Діма повернувся. Їхні погляди на секунду перетнулися. Він махнув рукою, щось швидко шепнув Тоні й рушив до них.
— Ви не повірите! — заговорив він ще здалеку, очі блищали. — Тут відкрився новий клуб. Кажуть, музика — просто бомба. Пішли сьогодні — відсвяткуємо!
Його енергія, як завжди, захоплювала все довкола.
— Ні... — Діана похитала головою. — Я сьогодні їду додому. Батьки чекають.
— Віть, лишайся. Якщо ти поїдеш додому, то мої батьки точно дізнаються... І тоді мені кінець.
Він глянув на друга майже по-дитячому — з надією.
— Один вечір. Завтра поїдемо.
Вітя важко зітхнув.
— Добре. Але пообіцяй, що наступного семестру будеш ставитися до навчання серйозніше.
— Обіцяю! — Діма засміявся й поплескав його по плечу.
— Я проконтролюю, — буркнув Вітя, але в голосі вже не було суворості.
— Знаю... — тихіше відповів Діма. — На тебе завжди можна розраховувати.
Поки хлопці говорили, Діана непомітно розсунула шпарину в просторі, щоб хоч одним оком глянути на ауру Діми. Над ним висів чаткан. Вона полегшено видихнула — отже, він не кохає ту дівчину, це лише тимчасове захоплення, яке мине. Ревнощі, що кольнули гострим ножем у серце, відступили. Залишилася тільки рана, яка ще кровоточила, але дівчина вже звикла з нею жити.
#2147 в Фентезі
#557 в Міське фентезі
#5709 в Любовні романи
#1367 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026