Там, де мене не чекають

Глава 25

Поклавши книгу на коліна й зручно вмостившись на ліжку, Діана намагалася зосередитися на анатомії. Рядки пливли перед очима, слова втрачали сенс, але вона вперто змушувала себе читати.

Двері тихо рипнули. До кімнати зайшла Алла — легка, схвильована, з очима, що світилися радістю.

— Ти не проти… — почала вона трохи невпевнено, але вже наступної миті слова посипалися швидко: — До мене зараз зайде мій хлопець. Ми просто поп'ємо чаю… Ми тихенько, чесно, не будемо заважати.

Діана підняла на неї погляд.

— Та ні, не проти…

Вона збрехала. Але ці сяючі очі… Вони були такі живі, такі щасливі. Десь глибоко всередині ворухнулася думка: можливо, колись і в неї так буде…

— Ти уявляєш? — Алла навіть не помітила її вагання. — Він сьогодні натякнув, що хоче одружитися зі мною!

Вона усміхнулася ще ширше, і в її очах спалахнула така щира радість, що її неможливо було приховати.

— Я, звичайно, на це надіялася… але не думала, що все станеться так швидко.

У її голосі дзвеніло щастя — легке й безмежне, ніби вона досі не могла повірити, що це справді відбувається. У двері постукали. До кімнати зайшов хлопець. Високий, із легкою усмішкою — на перший погляд приємний, навіть трохи чарівний.

— Привіт, я Віталя, — сказав він, дивлячись на Діану.

— Діана. Приємно познайомитись, — відповіла вона, ледь усміхнувшись.

— Я тут тістечка приніс, — він поставив пакунок на стіл.

— Зараз чай зроблю! — Алла вже метушилася біля чайника. — Діано, ти будеш?

— Буду… але я вчитимусь, — кивнула вона. — Багато задали.

Вона підсунула стілець до ліжка, поставила на нього чашку й книгу, ніби вибудувала маленький острів тиші серед чужого щастя.

Але тиші не було. Сміх. Шепіт. Легкі голоси, що перепліталися між собою. Слова з анатомії розсипалися в голові, як сухий пісок. Піти прогулятися? Вона глянула у вікно: сильний вітер гнув гілки й зривав із них листя. Ні, холодно. Тоді просто з цікавості вона легенько розсунула простір і зазирнула у шпарку. І з подивом втупилася в істоту, яка висіла над хлопцем. Вона нагадувала райну, але лише здалеку. Темно-вишнева, густіша, ніби зліплена з важчої матерії. Її поверхня пульсувала, а з неї тягнулися промені — червоні, живі, немов жарини, що повільно дихали. Вони впивалися в ауру хлопця.

— Це ж не райна?.. — ледь чутно прошепотіла Діана.

— Ні, — спокійно озвалася Молі. — Вони схожі, бо належать до одного виду. Але це інша істота — чаткан. Він живиться енергією людського потягу, бажання та сильних емоцій.

 — То я не зовсім розумію… — Діана насупилася. — Віталя кохає Аллу?

— Ні, — рівним голосом відповіла Молі. — Він просто використовує її. Як тільки свого доб'ється — вона стане йому нецікава, і він її покине. А чаткан полетить шукати інше джерело енергії.

Діана стиснула кулаки.

— А якщо я зараз знищу цю паскудну істоту?

— Тоді Віталя все одно покине її. Можливо, навіть сьогодні. — Але чому?! — у голосі Діани прорвався гнів. — Вона ж його кохає!

— Саме тому, — тихо сказала Молі. — Бо це не кохання з його боку. Для нього вона лише джерело того, що йому потрібно.

Діана замовкла, дивлячись на них крізь шпарину.

— Тоді, може, краще, щоб він пішов зараз?.. — невпевнено запитала вона.

— Так буде менше боляче, — відповіла Молі. — Головне, щоб Алла не встигла закохатися в нього ще сильніше. Чим раніше вона зрозуміє правду, тим менше потім страждатиме.

Діана рішуче підвелася з ліжка. Ще мить — і вона вже стояла по інший бік цього світу.

— Чаткан теж токсичний, — нагадала Молі. — Тож не забудь поставити захист.

— Добре, — усміхнулася Діана. — Я пам'ятаю, як мені було зле після того, як я знищила райну. Повторювати цей досвід щось зовсім не хочеться.

— І весь цей тиждень тобі доведеться їздити трамваями. У цьому світі тобі краще не з'являтися, — нагадала Молі.

— Пам'ятаю, пам'ятаю, — по-доброму перебила її Діана. — Тут є якісь «глазасті», які можуть мене «з'їсти», бо я для них дуже ласий шматочок. А якщо на мене ще й ляже енергія чаткана — я взагалі стану помітною здалеку.

— Саме так, — задоволено озвалася Молі.

Знешкодження істоти зайняло в Діани одну хвилину, і невдовзі вона вже сиділа на своєму ліжку й спостерігала за Віталею. Той втратив будь-який інтерес до розмови з Аллою, сміх затих, розмова текла мляво. Згодом, пославшись на головний біль, він пішов.

Діана подивилася на засмучену сусідку, і в грудях боляче стиснулося. Їй було шкода Аллу, але водночас вона розуміла: краще кілька днів болю зараз, ніж потім довгі тижні страждань. «Нічого… — подумала Діана. — Трохи помучиться, поплаче… зате буде вільна. А коли біль мине, у неї з'явиться шанс зустріти того, хто любитиме її по-справжньому».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше