Там, де мене не чекають

Глава 24

Дні летіли один за одним непомітно, розчиняючись у навчанні. У Діани майже не залишалося вільного часу — навіть на те, щоб поблукати паралельним світом. Вона користувалася ним лише як коротким шляхом від гуртожитку до інституту й назад. Але сьогодні одну лекцію скасували. До наступної залишалося достатньо часу, і дівчина вирішила трохи «пополювати».

Озирнувшись довкола й переконавшись, що поруч нікого немає, вона швидко розсунула простір і ковзнула на інший бік. Дівчина рушила до аудиторії, де саме йшла лекція у студентів другого курсу. Студентів там було багато — а отже, й істот теж. Вона легко пройшла крізь стіну й опинилася всередині. Погляд ковзнув по рядах… і раптом зупинився.

— Що це за диво?.. — прошепотіла вона.

Перед нею повільно парила істота — велика, майже метр у діаметрі. Жовто-помаранчева, з темно-червоними смугами. З тулуба виростали шість широких відростків, схожих на плавники, а на кожному з них — по чотири чорні, блискучі ока.

— Канколона, — тихо озвалася Молі. — Вона живиться корисними істотами: нейриками, белінами, сойрами… Рідкісна. Її енергія добре маскує тебе від глазастих. Було б чудово забрати її собі… але це непросто.

Молі на мить замовкла, ніби згадуючи.

— Спочатку ставиш захист. Вона стріляє миттєво — не встигнеш і руку підняти. Її удари можуть пошкодити ауру… і навіть тіло. Потім швидко витягни руку з-за захисту і стріляй! Доки вона не змінить колір. І тільки тоді — знімай захист, щоб енергія перейшла до тебе.

— Зрозуміла, — очі Діани загорілися.

У такі моменти вона відчувала себе могутньою й нездоланною. Іноді їй навіть хотілося залишитися тут назавжди...

Вона огорнула себе захисним щитом і підлетіла ближче. Та не встигла наблизитися й на кілька метрів, як канколона вистрілила першою — одразу з усіх очей. Щит здригнувся від потужного удару. Діану відкинуло назад, і вона на мить втратила рівновагу. Але вона знала — має лише кілька секунд, перш ніж істота вистрілить знову. Не гаючи часу, Діана різко витягнула руки з-за щита й одразу відповіла. З її долонь вихопилися два потоки енергії й стрімко рвонули просто до істоти. Там, де вони влучали, жовто-помаранчеве тіло канколони миттєво починало синіти. Діана стиснула зуби й посилила удар. 

— Ну ж бо… — прошепотіла вона. — Подивимося, хто кого.

Канколона знову вдарила. Діана різко відхилилася, пропускаючи частину променів повз себе, і знову вистрілила. Істота вже наполовину стала синьою… але не відступала. Її удари сипалися, як град. Щит Діани спалахував іскрами, стримуючи навалу. Дівчина стріляла знову і знову — поки синева не поглинула істоту майже повністю.

— Знімай захист! — раптом крикнула Молі. — Швидко!

Діана різко опустила щит. І тієї ж миті канколона, вже повністю синя, луснула. Мільйони помаранчевих іскор вирвалися назовні — і, перетворившись на чисту енергію, хлинули в неї гарячою хвилею. Тепло розлилося по всьому тілу. Сила. Впевненість. Вона на мить заплющила очі, дозволяючи цьому відчуттю наповнити кожну клітинку. Тут вона була іншою. Тут вона відчувала себе сильною. Потрібною. Живою. Та, розплющивши очі, Діана з сумом згадала, що зараз розпочнеться лекція.

Треба поспішати. Їй зовсім не хотілося повертатися у звичайний світ — туди, де чекали пари, конспекти, викладачі й думки, від яких так важко було втекти. Але треба… Діана поспішила до дверей аудиторії. Студенти вже один за одним заходили всередину, і вона ледве встигла прослизнути разом із ними.

— Де ти так довго ходила? — стривожено запитав Вітя. — Через п'ять хвилин почнеться лекція з хімії.

— Та сиділа на лавці у дворі... задумалась, — швидко відповіла Діана.

— По твоїх щоках не скажеш, що ти сиділа, — кинув, проходячи повз, Діма. — Вони червоні, ніби ти крос здавала.

— Надворі прохолодно, — відрізала вона, а сама подумала: «То він усе ж дивився на мене?.. Чи я знову собі вигадую...»

 — Ну-ну... Краще б зізналася, від кого тікала. Або кого доганяла. Знаючи тебе — той бідолаха хоч утік?

Він подивився їй просто в очі. На мить у його погляді промайнуло щось тепле. І зникло.

— Ні, не втік, — серйозно відповіла вона.

І це була правда. Він це відчув. Відчув силу, яка тепер жила в ній.

— Так, від тебе важко втекти… — у його голосі промайнули дивні нотки, ніби за легкою усмішкою ховалося щось більше, ніж звичайний жарт.

— Я бачу вільні місця, — раптом втрутився Вітя.

Він уже відчував напругу, що повисла між ними, і поспішив розрядити її, поки ця іскра не перетворилася на щось значно серйозніше.

— Пішли.

Він пропустив Діану вперед і пішов за нею, неначе навмисно розділяючи їх.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше