На кухні пахло смаженою цибулею та картоплею. Мама поралася біля плити, готуючи вечерю, а Діана акуратно нарізала хліб на старій дерев’яній дошці, час від часу поглядаючи у вікно. Надворі вже густішала темрява, хоча годинник показував лише п’яту вечора. Узимку сутеніло рано — вечори ставали довгими, холодними й тихими.
У ті роки навіть звичайна вечеря здавалася маленьким святом. Полиці в магазинах часто зустрічали людей майже порожніми, а довгі черги тягнулися годинами. Люди терпляче чекали, не знаючи, чи залишиться щось до того моменту, коли нарешті підійде їхня черга. Багатьох продуктів на прилавках не було зовсім — вони зникали з магазинів так само раптово, як і з’являлися.
У коридорі гучно грюкнули двері.
— Дівчата! Ви де? О, відчуваю смачний запах, то ви на кухні! — пролунав голос батька.
— Так, на кухні. Роздягайся, будемо вечеряти, ми на тебе чекали, — відгукнулася мати.
Він зайшов на кухню швидким кроком, розчервонілий від морозу, з блиском в очах. У руках тримав великий пакунок, загорнутий у грубий папір.
— Можете мене привітати! — радісно сказав він. — Мене взяли охоронником у приватну фірму. Зарплата буде добра, стабільна! А ще нам раз на тиждень видаватимуть продуктові пакети. Більше не треба буде стояти в чергах по три години.
Він поклав пакунок на стіл. Мама аж завмерла від несподіванки.
— Петро... а хто тебе взяв на роботу? — спитала вона, не приховуючи радості.
— Пам’ятаєш Степана, з яким я служив? Я ж розповідав — колись була ситуація, коли я йому допоміг. Так от, я сьогодні випадково зустрів його на вулиці. А його тесть був першим секретарем міського комітету партії — у нього й досі багато зв’язків. Вони відкривають охоронне підприємство, шукають надійних людей.
— Яка ж це добра новина... — сказала вона, але за мить стривожено додала:
— А це не небезпечно?
Батько махнув рукою.
— Та не хвилюйся. У нас там зібралася добра команда. Впораємося.
Він усміхнувся до доньки.
— А ти, доню, чого стоїш? Розпаковуй пакет.
Та мати вже не витримала цікавості. Вона швидко розгорнула папір і почала діставати продукти. Спочатку — товсту палку ковбаси. Потім — великий шмат м’яса, кілограми на два. Далі — твердий сир, загорнутий у пергамент. На столі з’явилися масло, цукор... і навіть кава. Мати аж притиснула руку до грудей.
— Як же давно я не пила кави, — тихо сказала вона, ніби боячись, що все це добро пропаде, якщо вона скаже голосніше.
На мить на кухні запанувала тиша. Всі дивилися на стіл так, ніби перед ними лежали справжні скарби.
— Сідаймо їсти, — нарешті сказала мати, ледве стримуючи усмішку. — А потім будемо пити каву.
— Зачекай, — усміхнувся батько і дістав із кишені плитку шоколаду. — В мене ще дещо є.
— Шоколад! — не стрималася Діана. Вона обережно взяла плитку, ніби тримала в руках щось крихке й майже дорогоцінне.
Вечеря того вечора була особливою. Здавалося, навіть кухня стала світлішою.
Діана майже не чула їхньої розмови — думки були далеко, зайняті зовсім іншим. Вона думала про істоту, яку недавно «підсадила» батькові. Беліна добре робила свою роботу. Нарешті батькові посміхнулася удача. Діані дуже хотілося, щоб ця чудова істота якомога довше залишалася на його аурі, приносячи йому те, чого так давно бракувало.
Коли вечеря вже добігала кінця, Діана наважилася поставити питання, яке хвилювало її весь вечір.
— У нас у школі буде новорічний бал... — сказала вона. — Треба костюм. Я б дуже хотіла піти... але не знаю... чи буде можливість...
Батько її перебив:
— Доню, буде тобі костюм, — упевнено сказав він. — Танюшо, займися цим, я знайду гроші. Тепер ми заживемо, як раніше. Ні в чому не будемо відчувати потреби!
Мати одразу оживилася.
— Я ставила крапельницю Галі. Вона добра швачка, може зробити знижку. Доню, а який костюм ти хочеш?
Очі Діани засяяли.
— Сніжної королеви.
Вона сказала це так радісно, що всі засміялися. І в ту мить кухня наповнилася теплом, запахом кави й тихою надією, що життя нарешті почне змінюватися на краще.
#2081 в Фентезі
#497 в Міське фентезі
#5669 в Любовні романи
#1347 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026