Там, де мене не чекають

Глава 17

Діана прокинулася рано, вся в холодному поту. Серце ще швидко калатало — їй щойно наснився дивний і тривожний сон.

Вона йде алеєю парку разом із Дімою. Він тримає її під руку, нахиляється ближче і, усміхаючись, говорить ніжні слова. Діані тепло й спокійно поруч із ним. Раптом посеред алеї з’являється Маша. Її довге волосся чорною хвилею спадає на плечі, а яскраво-червона сукня підкреслює струнку фігуру. Вона стоїть нерухомо й усміхається своєю красивою, майже чарівною усмішкою. І раптом з її тіла починають виповзати змії. Спочатку одна... потім ще... і ще. За мить їх стало безліч. Вони звиваються, сичать і повільно тягнуться до Діани. Все ближче... і ближче... висуваючи тонкі роздвоєні язики, намагаючись вкусити. А Діма стоїть поруч і лише посміхається, ніби нічого не відбувається. Змії підповзають усе ближче й ближче...

Діана різко схопилася з ліжка. У кімнаті було тихо й темно. Страх, який охопив її уві сні, поступово відступав, але сон уже розтанув, залишивши по собі лише неприємний осад.

Вона глянула на годинник — п’ята ранку. Діана знову лягла, намагаючись заснути, але думки крутилися в голові, одна похмуріша за іншу. Вони не тільки не давали заснути — вони тривожили ще більше. Щоб хоч трохи відволіктися, вона вирішила потренуватися підніматися в повітря, як це вони робили разом із Молі. Вона тихо підвелася з ліжка, розсунула простір і перейшла в паралельний світ.

Діана кілька разів підстрибнула, намагаючись відірватися від землі — так, як вони робили разом із Молі. Чомусь не виходило. Вона зосередилася, знову підстрибнула... ще раз... Але максимум, що їй вдалося, — піднятися приблизно на пів метра.

За всім цим мовчки спостерігала Молі. Врешті вона спокійно мовила:

— У тебе замало енергії для польоту. Але я знаю істот, які мають саме таку енергію.

Діана зупинилася. Вона вже не так лякалася раптової появи своєї захисниці — потроху стала звикати до цього.

— І що це за істоти? — зацікавлено спитала вона.

— Лумколи, — відповіла Молі, злегка розмахуючи руками. — Вони живляться енергією гордині, себелюбства і зверхності.

Вона трохи усміхнулася.

— Тож збирайся, снідай — і полетимо.

— А школа? — насторожено спитала Діана.

— Не хвилюйся. Сьогодні твоєї класної керівниці не буде — вона захворіла. А решті вчителів буде байдуже. Твоя мама нічого не дізнається.

Діана примружилася.

— А звідки ти знаєш, що Ольги Іванівни не буде?

Молі трохи ворухнула крилами.

— Скажімо так... ми хороші друзі з її захисником.

Очі Діани одразу загорілися.

— То ти можеш спілкуватися з іншими захисниками? — швидко запитала вона. — А ти можеш запитати у Діминого захисника, що він думає про мене? Що Діма відчуває?

Вона сказала це майже пошепки, затамувавши подих.

Молі чекала цього питання. І все ж на мить задумалася, підбираючи слова. Захисники могли прораховувати тисячі й навіть мільйони можливих шляхів, якими міг пройти їхній підопічний. Вони знаходили найбезпечніший варіант і намагалися підказати його. Люди називають це інтуїцією. Але насправді це голос їхніх захисників.

Молі вже давно знала: усе, що так чи інакше було пов’язане з Дімою в житті Діани, зрештою закінчувалося погано. Хоч скільки варіантів перебирала Молі, найкращим здавалося одне: щоб їхні дороги розійшлися назавжди. Та шанс на це був зовсім мізерний. Вона навіть домовилася з Діминим захисником зробити все, щоб їхні підопічні не перетиналися. Але люди часто не чують підказок. Іноді це закінчується дуже трагічно...

Зараз, дивлячись у довірливі очі Діани, Молі просто не могла сказати правду.

— Так, я з ним спілкувалася, — сказала вона. — Діма ставиться до тебе добре. Але у вас різні погляди на життя. Краще придивися до Віті. З ним ти будеш щаслива.

Діана лише знизала плечима.

— З ним добре... але я його не кохаю.

Молі трохи примружила око.

— А якби Діми не було?

Вона вже знала відповідь: і знала, що з Вітею Діана могла б бути не лише щасливою — поруч із ним вона розквітла б, стала б сильнішою.

Але дівчина лише похитала головою.

— Не хочу про це говорити. Піду поснідаю... і підемо на полювання.

 

Виконком стояв у самому центрі міста. Діана не раз проходила повз цю будівлю, але всередині ніколи не була. Вони йшли довгим коридором. Уздовж стін сиділи люди, терпляче чекаючи прийому до різних кабінетів. Та Діана дивилася не на них — її погляд ковзав по аурах, де на деяких уже причаїлися знайомі істоти: байрак, кірк.

Не зупиняючись, дівчина знешкоджувала їх одного за одним, спокійно забираючи свою порцію енергії. Під стелею метушилися сихачі й манники, але її інтерес давно до них згас...

Діана легко пройшла крізь двері першого кабінету. За столом сиділа жінка з модною зачіскою та в гарному костюмі. Але цікавість викликала не її зовнішність, а дещо інше — її аура. Вона була тьмяна, поцяткована тріщинами, наче старе скло. Зверху примостився мутно-зелений кірк, але дівчину заворожило зовсім інше.

Лумколи. Їх було десятки... а може, й тисячі. Найменші нагадували сніжинки — крихітні, майже невагомі. Вони легко опускалися на оболонку людини, затримувалися там на хвилину, а потім знову підіймалися приблизно на пів метра вгору. Ніби тополиний пух, підхоплений вітром, вони снували туди-сюди — без упину, без кінця, кружляючи в повітрі.

Найбільші були розміром із велике яблуко. Їх Діана роздивлялася уважніше. Їхні пухнасті білі тіла були вкриті десятками ніжок, що закінчувалися маленькими присосками. Звідусіль стирчали тоненькі антенки, на кінчиках яких гойдалися майже прозорі оченята. Вони легко похитувалися в повітрі, виблискуючи, наче кристали Сваровскі. Одні з них піднімалися вгору, інші зависали в повітрі, ще частина сиділа на аурі. Здавалося, вони виконують дивний танок, відомий лише їм. І цим дивним танком можна було навіть милуватися — настільки він був легким, майже прекрасним... якби не знати, що через маленькі щілини ці істоти повільно випивають людську енергію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше