Там, де мене не чекають

Глава 15

Діана швидко піднімалася сходами, майже не торкаючись поручня. Учителька хімії забула журнал в учительській і попросила її принести. У коридорах було незвично тихо — уроки вже почалися, і лише приглушений гул голосів лунав із-за зачинених дверей класів.

Згори долинув глухий перестук кроків. Діана підняла голову — і завмерла. Назустріч їй спускався Діма. Їхні погляди зустрілися.

— Привіт. Що, прогулюєш урок? — усміхнувся він, зупинившись поруч.

— Привіт. Ні, іду по журнал, — відповіла вона. Від цієї близькості всередині все дивно стиснулося й похолоділо. — А ти, мабуть, точно прогулюєш, — додала вона, ледь примруживши око.

— Можна й так сказати, — знизав плечима Діма. — Захворів учитель фізкультури, мене попросили побути один урок із п’ятим класом. А зараз англійська... Я її не дуже люблю. Він говорив із нею легко, відкрито, ніби вони давно знайомі. І від цього Діані стало ще дивніше — і водночас приємно.

— Мені треба бігти, — сказала вона, хоча зовсім не хотіла йти. — Не будь надто суворим із п’ятикласниками, — додала, усміхнувшись.

Їй подобалося це відчуття. Ніби весь світ на мить зник, і залишилися тільки вони двоє — посеред шкільних сходів. Вона вже піднялася на одну сходинку, коли за спиною почула його голос:

— Як просуваються справи з геометрією?

У його інтонації майнула якась нотка, яку вона не встигла зрозуміти.

— Все добре. Вітя чудово пояснює матеріал, він тямить в математиці, — у її голосі прозвучало щире захоплення.

Діма раптом відвернувся. Так швидко, ніби боявся, що вона щось помітить. Усмішка повільно зникла з його обличчя. Її слова він почув зовсім інакше...

— Я теж побіжу... бо мої п’ятикласники зараз рознесуть клас, — коротко сказав він і стрімко збіг сходами вниз, подалі від неї.

Він і сам не розумів, чому вона так на нього впливає. Поруч із нею він почувався дивно — ніби втрачав упевненість, ставав беззахисним і розгубленим. Хотілося втекти якнайдалі, зховатися, щоб не відчувати себе безпорадним.

 І водночас, коли він бачив біля неї когось іншого, всередині щось різко стискалося. Це дратувало, злило. Хотілося підійти, відштовхнути всіх і залишитися поруч, обійняти, відчути запах її волосся... Але він тікав як боягуз, боячись навіть найменшим рухом видати свою вразливість.

А Діана, навпаки, піднімалася сходами зі світлом у серці. Вона ледь усміхалася сама до себе, вона почувалася щасливою... вони кілька хвилин були на самоті. Він говорив із нею, посміхався їй. І від цієї думки її серце билося трохи швидше, а усмішка ставала ширшою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше