Перший день грудня прийшов із мокрим снігом. Він падав важкими клаптями й одразу танув, змішуючись із холодним дощем, що дряпав обличчя перехожих. Люди квапилися, втягували голови в плечі, ховаючись у коміри. Діана вийшла зі школи разом з іншими учнями. Натовп одразу потягнувся до автобусної зупинки — кожен мріяв швидше опинитися в теплі, вдома, під ковдрою, подалі від цієї сірої, настирливої зими.
У Діани були гроші на автобус, але раптом майнула інша думка — куди приємніша: можна було не лише заощадити гроші, а й перетворити звичайну дорогу додому на щось незвичайне і радісне.
Вона зайшла за школу, де не було учнів, розсунула простір і швидко прослизнула в інший світ крізь нього — легко, майже недбало.
Інший світ зустрів її тишею, до якої вона стала звикати і яка вже не здавалася мертвою — радше глибокою, оксамитовою. Вона пройшла повз зупинку. Учні, зіщулені від холоду, тупцяли на місці, дмухали на почервонілі пальці. Діана ледь усміхнулася. Тут не було ні колючого вітру, ні мокрого снігу, що раз у раз намагався прослизнути за комір. Паралельний світ таки мав свої переваги.
Вона повернула у двори — навпростець, крізь чужі подвір’я. Її ніхто не бачив. Її ніхто не міг бачити. Це давало дивне, трохи п’янке відчуття свободи. І саме тоді, там, між облупленими стінами та голими кущами, вона це помітила.
Кілька хлопців щільним колом обступили чоловіка. Один тримав ніж — лезо тьмяно блиснуло навіть у приглушеному світлі іншого світу. А над ними... Над кожним із хлопців зависли істоти. Вони були схожі одна на одну, різнилися лише розміром.
У нижній частині їхніх пурпурових тіл ворушилися десятки щупалець, тонких і гнучких, мов змії. Вони не торкалися людей безпосередньо, але від їхніх тіл тягнулися сині промені — вони проникали крізь людські оболонки й жадібно пульсували, висмоктуючи щось невидиме. На невеликих волохатих головах червоніли чотири ока. Нерухомі, пильні.
— Будь обережна, — мовила Молі. — Це бонкурачі. Вони харчуються енергією агресії, часто полюють групами. Можуть захищатися. Їх тут четверо — це багато. Ти не встигнеш знешкодити всіх одразу. Пішли краще додому.
— Ні, я спробую, — у Діани вже світилися очі від азарту.
— Спочатку цілься у більших, обома руками, — мовила Молі, зрозумівши, що дівчина не відступиться. — А я закрию тебе захисною енергією, щоб тобі не було так боляче. Бо вони відбиватимуться. На щастя, енергії в нас вистачає.
Діана витягнула дві руки й вистрілила. Два бонкурачі вибухнули, випустивши іскри, та решта не злякалася. Їхні щупальця метнулися вперед. Чотири сині промені вп’ялися в неї — гарячі, мов батоги. Біль вибухнув під шкірою, на мить потемніло в очах. «Тримайся», — прошепотіла Молі. Діана стиснула зуби й не дала їм часу на другий удар. Її відповідь була короткою й точною. Два нових спалахи — і тиша. Енергія чотирьох істот хлинула в неї потоком. Солона. Крижана. Чужа. Вона текла венами, розливаючись холодним світлом, і від цього ставало дивно добре.
Діана перевела погляд на хлопців. Їхні аури тріпотіли, мов розірвані полотна. На одному з них висіла дрібніша істота — байрак, що вчепився в край енергетичної оболонки. Вона так захопилася бонкурачами, що навіть не помітила його з першого разу. Одним рухом вона зірвала його. Ще одна хвиля сили прокотилася тілом.
Хлопці забрали гаманець у чоловіка й утекли. Чоловік лишився сам. Його аура була блідою, посіченою тріщинами, з темними провалами — ніби стара стіна, що осипається.
«Треба наловити нейриків, — подумала Діана. — Щоб завжди були поруч». Вона вже знала: що більше пошкоджена аура, то легше цей світ знаходить спосіб завдати ще одного удару людині...
#2068 в Фентезі
#493 в Міське фентезі
#5594 в Любовні романи
#1334 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026