Сьогодні була середа. Діана сиділа на уроці, дивилася на дошку, але не чула жодного слова. Звуки розчинялися десь на поверхні, не доходячи до свідомості. Її думки блукали далеко — вона аналізувала, як раптово й незворотно змінилося її життя за останній місяць. Після того як Віктор щось шепнув Маші на вухо, світ перемінився на краще. Маша змінила ставлення до Діани. Ні, вони не стали подругами — між ними й досі пролягала глибока й відчутна межа. Та зникли колючі слова, зникли щоденні шпильки. Якщо подружки Маші намагалися зачепити Діану, вона більше не підтримувала їх. Вона просто дивилася повз, наче Діани не існувало. І цього вже було достатньо, щоб їхній запал поступово згасав.
Однокласники почали частіше з нею розмовляти, сміятися з її жартів, питати щось щодо навчання. Самотність, що раніше стискала груди холодними лапами, поволі відступала. І все це — завдяки Віті.
Вона відчувала, що подобається йому. Бачила це в його погляді, у тому, як він шукав її очима в коридорі. Але відповісти взаємністю не могла. Бо її серце вперто належало іншому.
Вона ловила поглядом Діму. Коли чула його голос — тіло завмирало, а серце починало битися швидше, ніби прагнуло вирватися з грудей і видати її зрадницьку таємницю...
Коли Вітя розповідав Діані щось про них із Дімою, вона слухала, затаївши подих, зовні байдужа, а всередині жадібно збирала по крихтах кожну деталь його життя.
Вона розуміла, що Діма ніколи не зверне на неї уваги. Біля нього завжди крутилися дівчата — яскраві, впевнені, мов метелики навколо світла. І, якщо чесно, деякі з них були кращими, багатшими за неї. Тому шанси, що Діма помітить її, були мізерними, а про те, що він у неї закохається, зовсім не йшлося. До того ж із розмов із Віктором вона дійшла висновку: батьки Діми схвалять лише ту, що належала до їхнього кола. А він завжди їх слухав. У їхній родині інакше не могло бути — і батько, і мати мали тверді характери.
Діана розуміла, що певною мірою використовує Вітю — щоб бути ближче до Діми, чути про нього більше, опинитися поряд хоч би тінню. Їй було соромно за це, але змінити себе вона не могла. Бо дозволяла собі мріяти, особливо перед сном: як вони гуляють разом у парку; як він ніжно посміхається їй, і лише їй; як він шепоче зворушливі слова, як цілує...
Пролунав дзвінок. Останній урок закінчився. До їхнього класу зайшов Віктор.
— О, добре, що ти зайшов, — посміхнулася до нього Маша. — Не знаєш, чи буде цієї суботи дискотека в «Клітці»?
— Так, буде. Дімин батько дзвонив куди треба, йому сказали, що вже замінили нам електрику.
— Це здорово, — вигукнула Юля. — Мені мама купила відпадні лосини, зможу одягнути, — весело мовила вона, вже звертаючись до Тані.
— Ви з Дімою прийдете? — звернулася Маша до Віті.
— Авжеж! Коли ми пропускали? — розсміявся Вітя.
— Та було пару разів, — посміхнулася Маша, і на її щоках з’явилися ямочки, які робили її ще гарнішою.
— Ну, то був футбол — то святе, — і він, дивлячись вже на Діану, мовив: — Пішли?
Вони вийшли в коридор, де було тихіше.
— Підеш зі мною на дискотеку? — обережно спитав він. — Обіцяю повернути в цілості й безпеці.
Діана ледь посміхнулася.
— Я б пішла... Але тато не пустить.
Це була напівправда. Якби дуже захотіла — переконала б його. Але, по-перше, їй не було що вдягнути, а по-друге, вона не хотіла дарувати Віті зайву надію. Вона й так почувалася трохи винною перед ним.
— А на шкільні дискотеки тебе пускають?
— Так.
— А чому тебе не було на осінньому балу?
— Не хотіла відчувати себе там самотньою, — чесно відповіла Діана. Їй чомусь не хотілося викручуватися, брехати, дивлячись у його добрі очі.
— Розумію, — посерйознішав Вітя. — На новорічний бал прийдеш? Обіцяю, самотньою ти не почуватимешся, — його погляд був твердим і впевненим — таким, що мимоволі змушував повірити кожному його слову.
— Так, я прийду, — вона кивнула.
— Добре, — радісно відповів Вітя, дістаючи ключі від класу й відчиняючи його. — А тепер візьмемося за навчання, — він широким жестом запросив її до класу. — Прошу.
#2129 в Фентезі
#522 в Міське фентезі
#5731 в Любовні романи
#1364 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026