Там, де мене не чекають

Глава 12

Коли пролунав дзвінок на велику перерву, Діана не пішла разом з усіма — вона майже непомітно вислизнула з потоку школярів і швидкою ходою попрямувала до туалету, щоб перейти в паралельний світ непоміченою. Їй треба було «роздати» нейриків.

Першою в коридорі трапилася завуч. Її аура світилася тьмяно й нерівно — в кількох місцях оболонка була розірвана, ніби протерта до дір. А до одного з розривів присмоктався байрак. Невеликий, але нахабний. Він ліниво помахував хоботом і міцно тримався ногами-щупальцями, впиваючись у пошкоджену тканину аури.

Діана зібралася. Один короткий помах — і байрак розсипався холодною, шипучою хвилею енергії, що приємно ковзнула їй під шкіру. Вона заплющила очі на мить, приймаючи цю силу.

Потім обережно зняла зі своєї оболонки нейрика — маленьку золотисту істоту — і приклала до пошкодженого місця. Нейрик миттєво присмоктався, задоволено примруживши єдине крихітне око на кінчику хвоста.

Далі була Оля, однокласниця. Її аура нагадувала решето — дрібні дірочки вкривали її всю, ніби хтось довго й методично висмоктував із неї енергію. Діана швидко прикріпила ще одного нейрика. Той радісно замахав хвостиком.

Нейрики розходилися нарозхват, один за одним, не встигаючи затриматися на прилавку. Зробивши справу, Діана повернулася до туалету, щоб перейти назад. У приміщенні стояла знайома трійця — Машка, Танька і Юлька. Вони щось жваво обговорювали, сміялися, поправляли волосся перед дзеркалом. Діану зацікавили їхні аури.

У Таньки оболонка була вся в тріщинах, зверху примостився кірк — малий, але впертий. Його мутно-зелені щупальця впивалися глибоко. Діана могла б одним рухом знищити його й забрати енергію, але лише знизала плечима: нехай...

Юльчина аура була чиста і спокійна. На ній тихо гойдалася маніка — мирна, майже сонна.

А от Машка... Її аура світилася густим блакитним світлом із ніжно-рожевими переливами. Міцна. Жива. На ній погойдувалася сойра — велика, розкішна, разів у п’ять більша за Діанину.

Ого, яка красуня... Тепер зрозуміло, чому Машка все схоплює на льоту», — майнула думка. Та вмить спалахнула інша — темніша: вона могла б зараз знищити сойру, і тоді Машці довелося б нелегко. Але Діана різко відкинула цю ідею. Вона могла ненавидіти Машку, але істота тут ні до чого. І саме тоді вона помітила дещо інше. Над Машчиною головою висіла вогняно-червона хмаринка. З неї тягнулися тонкі сині промені, що обплітали ауру, а по них пробігали короткі спалахи — ніби мініатюрні блискавки.

— Нічого собі... А це що? — прошепотіла Діана.

— Райна, — спокійно відповіла Молі, з’являючись поруч. — Вона живиться нерозділеним коханням.

Діана завмерла, осмислюючи почуте, а потім її губи скривилися в усмішці. «От Машка брехуха, не кохає її Діма. Це вона за ним сохне».

Та радість тривала недовго. Діана повільно підняла погляд.

— А наді мною... теж може літати райна? — спитала вона. — Бо я щось сумніваюся, що Діма може мене кохати...

— Тобі нічого боятися, — лагідно мовила Молі. — До тебе жодна істота не присмокчеться. Твоя аура вібрує інакше. Саме тому ти можеш переходити між світами. Я відчула це ще тоді, коли твоя мама навіть не знала, що вагітна. Я огорнула її ауру своєю енергією, щоб інші захисники тебе не помітили.

Молі на мить поринула в думки.

— Я вже тоді відчула, що ти не така, як більшість. За таких підопічних захисники «б’ються».

Молі тихо засміялася.

— То у вас там свої війни? — заіскрилися Діанині очі. — Розкажеш?

— Не зараз. Дзвінок уже пролунав.

— Але ж тут нічого не чути, що звучить у тому світі, — здивовано сказала дівчина.

— Ти не чуєш, а я чую все, — Молі знизала крильми.

— Чому ти не розповідала раніше? Ти б могла розказувати мені, хто про що говорить!

Молі повільно похитала головою.

— Ні, я не можу цього робити. У кожної людини є захисник. Майже у кожної, є кілька винятків... Але зараз не про це. Отже, кожний захисник оберігає свого підопічного, і я не маю права розказувати, хто про що говорить і хто про що думає.

— То ти ще й знаєш, про що думають інші люди? — На обличчі Діани читалося глибоке здивування.

— Так. Говорити напряму я не можу, але можу тихенько шепнути, якщо відчуваю небезпеку.

— То ти мене будеш попереджати про небезпеку? — радісно спитала дівчина.

— Авжеж, — Молі хитнула не тільки головою, а й крильми. — Лиш би ти мене слухала...

— Звичайно, я тебе буду слухатися!

Захисниця нічого на це не відповіла, але вона добре знала людей: вони рідко дослухаються до порад своїх захисників. На жаль... Тому вона лише промовила:

— Нам пора. Ти вже спізнилася на урок.

Вона першою ковзнула крізь тонку межу у світ людей. Діана — за нею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше