Там, де мене не чекають

Глава 11

Раптово вдарив холод. Колючий вітер шарпав дерева, зривав жовте листя й гнав його в шаленому танку понад землею, розкидаючи в різні боки. Небо насупилося, світ став сірим і непривітним.

Діана лежала під теплою ковдрою, затишно згорнувшись, і спостерігала за цим крізь вікно. Вставати зовсім не хотілося. Ліжко здавалося єдиним острівцем тепла в цьому холодному світі. У домі теж уже відчувалася сирість — батьки не поспішали вмикати котел, економили...

Батько перебивався тимчасовими заробітками, але платили там мізер. Мати хоч і працювала, але її зарплати на все не вистачало. Вона бралася за будь-який підробіток, але й у людей із грошима було скрутно, тож вони часто розраховувалися продуктами — фруктами, овочами, борошном, іноді пляшкою олії. І за це доводилося бути вдячними.

Субота. День хатніх справ. Треба приготувати їжу, прибрати й попрати. Але холод стискав не тільки кості — він сковував саму волю.

— Ну ж бо, вставай, підводься! — пролунав знайомий голос Молі.

— Тобі легко казати, ти ж не мерзнеш, — пробурмотіла Діана, натягуючи ковдру аж до підборіддя.

Молі зависла в повітрі, склавши дві руки на грудях, а ще двома жваво жестикулюючи.

— У мене є ідея, як допомогти твоїм батькам.

— Яка це? — Діана насторожено визирнула з-під ковдри.

— Ми підемо на полювання. Є істоти, що «латають» людську ауру. Вони живляться мертвою енергією навколо її розривів, тим самим очищуючи її й допомагаючи їй зростися. Ми їх наловимо і підсадимо твоїм батькам. Вони перестануть втрачати енергію. А потім — якщо пощастить — впіймаємо ще й тих, що приносять удачу. Щоправда, вони примхливі й не до кожного пристають... Але якщо все складеться, ваші фінансові біди розтануть, як іній під сонцем. — Молі хитро прижмурилася.

— Та спершу домашні справи, чим скоріше зробиш, тим скоріше відправимося по них.

В очах Діани раптом спалахнула іскра. Вона відкинула ковдру й зіскочила з ліжка, не відчуваючи холоду. Навпаки, її тілом розлилася тепла хвиля у передчутті нових пригод...

Вони прилетіли до дитячого садка. Діана замерла від подиву. Дитячий садок? Молі легко прослизнула крізь стіну, і дівчина рушила слідом. Вони опинилися у великій залі, де зазвичай проходили свята, де часто лунав дитячий сміх і сяяли усмішками обличчя батьків.

— Дивись, — тихо мовила Молі, вказуючи вгору.

Посередині зали, майже під самою стелею, висів прозорий, наче крапля застиглого скла, диск діаметром близько метра. Усередині нього, щільно один до одного, горизонтально розташувалися дивні істоти. Кожна з них була завдовжки приблизно десять сантиметрів і завтовшки не більше сантиметра. Один кінець їхнього тіла завершувався великим ротом, усіяним дрібними присосками, інший — звужувався, і на самому кінчику блищало крихітне чорне око. На їхніх спинах, ніби дивні плоди, росли діти. Маленькі були яскраво-червоні, а їхні матері — насичено-жовті. З часом дітки світлішали, набирали теплого золотавого відтінку, а матері, навпаки, бліднули. Чим старшими ставали діти, тим слабшими ставали матері. Вони віддавали свою енергію без залишку. І коли нащадки досягали зрілості — матері гинули.

— Вони шукають пошкоджену ауру людини, — мовила Молі. — Поки шукають — беззахисні. Їх часто поїдають інші істоти. Але щойно присмокчуться до рани в оболонці — стають недосяжними для інших істот. Вони лікують, живляться, ростуть... Коли аура зцілюється, вони відлітають шукати нову поранену оболонку...

— А чому вони тут? — спитала Діана.

— У дитячих садках багато чистої енергії. Вона перекриває їхню, тому інші істоти не можуть їх відчути й з’їсти.

Діана знову глянула на прозорий диск. Усередині нього пульсувало життя — тихе й сповнене надії.

— Тобі потрібно обережно розсунути захисну оболонку гнізда, — сказала Молі. — Дістати дорослих діток — вони жовті — і прикріпити до своєї оболонки.

— Але як я до них дістануся? — розгублено прошепотіла Діана.

Як прикріпити — вона вже відчувала. Своєї оболонки вона не бачила, та відтепер чітко її усвідомлювала: щільну, теплу, сповнену сили.

— Я допоможу. У тебе вже достатньо для цього енергії.

Молі взяла її за руку, і вони повільно піднялися вгору. У Діани перехопило дух. Повітря огортало її, немов м’яка хвиля. Це було незвично — і неймовірно приємно — парити в повітрі. Коли Молі відпустила її руку, Діана лишилася парити сама. На мить вона забула, навіщо тут, — настільки дивовижним було відчуття польоту. Вона простягнула руку до прозорої оболонки, яка розійшлася під пальцями, мов вода. Обережно дістала одну істоту — теплу, живу — й відчула, як та обережно прикріплюється до її енергетичного поля. Потім ще одну. І ще.

— Скільки можна взяти? — запитала вона, не відводячи очей від золотавих тіл.

— Хоч усіх, які підросли й готові жити самостійно. Орієнтуйся за їхнім кольором, — усміхнулася Молі.

— По одному прикріпи до батьків. Інших — до тих, кому потрібне зцілення. Так у них буде більше шансів вижити.

— А їм підійде моя енергія?

— Так, для перенесення. Але не довше тижня. Твоя енергія для них — дорога, а не їжа.

Діана вже давно перестала їх рахувати. Вона просто одну за одною чіпляла до себе нейриків — саме так їх називали. Приблизно два десятки теплих, золотавих створінь тихо пульсували на її оболонці, ніби маленькі живі вогники, розсипані по тілу.

Увечері вже двоє з них ласо «їли» енергію з аур її батьків, м’яко затягуючи пошкодження в їхніх оболонках.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше