Середа. Останній дзвінок розсипався луною по коридорах. Клас одразу ожив: скрип стільців, гул голосів, нестримний сміх. Вітя швидко складав те, що лежало на парті, у рюкзак.
— Не поспішай, — кинув Діма, повільно складаючи свої речі. — Водій буде хвилин за десять.
Його водій часто підвозив Вітю додому. Батьки хлопців не були друзями, але крутилися в одних колах і добре знали один одного — цього вистачало.
— Я ж тобі казав, що сьогодні буду займатися з Діаною геометрією, — легко відповів Вітя.
Діма глянув на нього.
— А... я просто забув. Для чого це тобі? — байдуже запитав він, хоча всередині щось неприємно стиснулося.
Вітя на мить усміхнувся — так, ніби згадав щось дуже тепле.
— Вона мені подобається. Мабуть… навіть більше, ніж просто подобається. — Він накинув рюкзак на плечі. — Я на таксі доїду, не переживай. Пока!
І, не чекаючи відповіді, вискочив із класу.
Діма залишився стояти посеред класу. Слова друга дзвеніли в голові гірше за шкільний дзвінок: «Більше ніж подобається». Чомусь саме ці слова боляче різонули...
Батько Віктора був головним лікарем, мати — директором м'ясокомбінату. У їхньому домі завжди було тихо й просторо, але рідко — по-справжньому тепло. Батьки постійно пропадали на роботі, вирішували свої важливі справи. Вряди-годи вони збиралися разом...
Тепло давала бабуся. Вона приїхала із села, коли Віті був лише рік, і все піклування про нього взяла на себе. Усе своє життя вона пропрацювала дояркою, тому змогла прищепити онукові терпіння, витривалість і просту мудрість. Вона водила онука на секції, частувала пиріжками з вишнями й повторювала: «Людину цінують не за словами, а за вчинками». І, мабуть, саме її Віктор любив найбільше...
Діана повільно складала до портфеля книжку, зошит, щоденник. Вона навмисно не поспішала — ніби відтягувала мить виходу з класу.
— Що це ми нікуди не поспішаємо? — протягнула Машка, особливо виділяючи «ми». — Раніше вискакувала, як ужалена.
Діана навіть не глянула в її бік. Рівним голосом, у якому відчувався зверхній холодок, відповіла:
— Це тебе не стосується.
Вона давно навчилася говорити спокійно. Без крику. Без емоцій. Саме це Машку дратувало найбільше.
— Усе, що відбувається в цій школі, мене стосується! — різко кинула та.
— Збав оберти, Маш.
Голос Віті прозвучав раптово, і вона здригнулася.
Він підійшов ближче, нахилився до неї й сказав тихо, так, щоб чула тільки вона:
— Ще раз почую, як ти ображаєш Діану, — розкажу про ту вечірку Дімі. Ти ж її пам'ятаєш?
Маша змінилася на обличчі — так, вона пам'ятала ту вечірку, хоч як не намагалася забути.
Вона готувалася до неї цілий місяць — ніби до події, яка мала змінити її життя. Довго вибирала сукню, крутилася перед дзеркалом, приміряючи взуття, продумувала зачіску. Усе мало бути ідеальним... але... Вечірку влаштовували друзі її батьків — їхньому синові виповнилося вісімнадцять. Самого іменинника Маша ледь знала, але на саму вечірку мали прийти багато її друзів і Діма...
Велика дача за містом сяяла вогнями. Коли Маша зайшла всередину, їй здалося, що вона потрапила в інший світ — яскравий, гучний, дорослий. У центрі залу стояли колонки, діджей упевнено керував музикою, а під стелею крутився дзеркальний шар, розсипаючи по стінах дрібні іскри. Софіти миготіли в такт музиці. Уздовж стін — столи з вишуканими стравами й напоями. Офіціанти ковзали поміж гостей, підливаючи шампанське. Ведучий розпочав програму: цікаві конкурси, виступи танцівниць...
Маша майже не відходила від Діми. Вони сміялися, жартували, танцювали. Їй здавалося, що все складається саме так, як вона мріяла. Вона давно була в нього закохана — тихо, вперто, по-дитячому віддано. Діма завжди був із нею ніжним, уважним, іноді запрошував до кіно, робив компліменти. А сьогодні він був особливий — упевнений, красивий, уважний.
Вона вже бачила у своїй уяві повільний танець: його руки на її талії, теплий шепіт його слів, поцілунок у світлі софітів. А потім — щось більше, щось лише для них двох. Але реальність виявилася іншою.
Коли закінчилася офіційна частина, хлопці дістали зі своїх заначок міцний алкоголь, наркотики — і все змінилося. Поки Маша була в туалеті, біля Діми примостилася одна з танцівниць. Вони про щось говорили, сміялися, потім вона потягнула його танцювати. Танок був доволі відвертий, але цього ніхто не помічав: музика лунала голосно, алкоголь лився рікою, усі веселилися.
Лише Маша дивилася на цю пару, не зводячи очей. Вона ще тримала в руках маленький флакончик парфумів, яким щойно користувалася у вбиральні, — для нього. Поспішаючи, не встигла кинути його в сумочку. Діма обіймав дівчину, занадто сильно притискаючи її до себе, а та лише голосно сміялася. Маша відчула, як у ній закипає ревність, змішана із заздрістю. Це вона повинна була бути там! У його обіймах! А коли побачила, як вони в обіймах піднімаються сходами на другий поверх, де були спальні, її охопила лють. Щойно вона зрозуміла, що вони хочуть залишитися наодинці, з неї вирвалася хвиля злості й гніву. Вона стрімко піднялася слідом. Але встигла лише побачити, як за ними зачинилися двері спальні. Вона рвонула до них, не знаючи, що зробить: можливо, влаштує скандал, можливо, просто вирве їй волосся!
Смикнула двері — зачинені. Вже підняла руку, щоб грюкнути по них кулаком, але ззаду почула голоси. Обернулася й побачила ще одну парочку, яка шукала усамітнення. Її ніби обдали ковшем холодної води. Вона подивилася на кулак, який завис у повітрі, повільно опустила руку. Майнула думка: як вона виглядатиме перед Дімою, коли той відчинить двері? Якщо він її тут побачить, то вона впаде в його очах, він буде її зневажати. Та й якщо правді дивитися в очі, вона також, якби це стосувалося когось іншого, засміяла б таку людину. Відчувши себе приниженою і спустошеною, вона спустилася вниз. Вечірка продовжувалася, а вона стояла, як заворожена, біля стіни, щоразу кидаючи погляд на сходи. До неї підходили хлопці, запрошували танцювати, але їй було не до цього... З кожною хвилиною відсутності Діми її настрій стрімко падав. Вона пила келих за келихом.
#2143 в Фентезі
#544 в Міське фентезі
#5659 в Любовні романи
#1350 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026