Діана прокинулася від ледь відчутного дотику — ніби крильце метелика торкнулося щоки.
— Прокидайся, запізнишся до школи.
— Ма… ще хвилинку…
Вона розплющила очі — й сон розсипався. Перед нею стояла не мати. Істота була заввишки з метр. Довге, вкрите м'яким пухом тіло, дві ноги, чотири тонкі руки й чотири крила, складені за спиною, наче пелюстки дивної квітки. Кругла голова, на якій пух був коротший, майже прозорий. Обличчя — майже людське, а на маківці ледь помітно тріпотіли дві антенки-вусики. Її колір переливався — від молочно-білого до тепло-жовтого, мов світанкове світло.
— Ти хто?.. Де я?.. — Діана різко сіла в ліжку, озираючись. Кімната була її.
— Не хвилюйся. Ти у своєму світі, — голос істоти був м'який, трохи дзвінкий. — Я твоя охоронниця. Учора ти добре пополювала, назбирала достатньо енергії — ось я й змогла матеріалізуватися. Можеш називати мене Молі. А тепер одягайся, пора до школи.
— Я не хочу до школи… не сьогодні…
Молі ледь нахилила голову, антени хитнулися. — Добре, зробимо собі вихідний. Я зроблю так, що в тебе на кілька хвилин підніметься температура. Поклич маму — вона вирішить, що тобі краще залишитися вдома.
Молі підійшла ближче й обережно приклала долоню до Діаниного чола. Від її руки розлилося приємне тепло.
— А ти?.. Звідки ти взялася?
— Я поруч із тобою від самого твого народження. А якщо точніше — від тієї миті, коли ти вперше заворушилася в маминій утробі. — Молі тепло всміхнулася. — Я завжди була поруч. Просто ти не могла мене бачити...
І справді, за мить мама занепокоєно торкнулася чола доньки. Відчувши жар, вона стурбовано насупилася й вирішила, що Діані краще залишитися вдома. Жінка пішла телефонувати класному керівникові, навіть не здогадуючись, що це була маленька хитрість.
Щойно вхідні двері тихо зачинилися за матір'ю, а її кроки розчинилися десь за дверима, Діана миттю вислизнула з ліжка. Нашвидкуруч натягнула спортивний костюм і, ледь стримуючи нетерпіння, рушила до коридору — туди, де зазвичай легко відкривався перехід.
— Тобі не потрібно нікуди йти.
Молі не було видно, та її присутність відчувалася — легким, майже непомітним погойдуванням повітря.
— Ти вже достатньо сильна. Можеш відкрити прохід будь-де. Це забере трохи енергії — але зовсім небагато.
— Як це зробити? — Діана розгублено водила руками по повітрю, то розводячи їх убік, то безпорадно махаючи ними. — У мене не виходить, — засмучено пробурмотіла вона.
— Вийде. Не переживай. Постав руки прямо й розкрий долоні. Відчуй тепло на кінчиках пальців... А тепер розсунь повітря, ніби це штори.
Діана зробила, як було сказано. Спершу — нічого. Та за мить під її пальцями щось змінилося. Повітря стало густим і пружним, набуло знайомої, м'якої липкої консистенції й почало розходитися в сторони під гарячими пальцями.
— У мене вийшло! — вигукнула вона й від радості застрибала на місці.
По той бік панувала знайома мертва тиша — глуха, безвітряна, спокійна. Діана пролізла крізь розрив. Позаду пролунав глухий, ледь чутний ляскіт — простір зімкнувся, вона озирнулася. Молі вже чекала на неї. І тепер ця тиша чомусь не здавалася такою гнітючою.
Молі розправила великі крила й кивнула на свою спину.
— Сідай. Полетимо.
— Але ж ти маленька... — Діана з сумнівом оглянула тендітне тіло захисниці.
— Тут вага не має значення. Тут усе тримається на енергії.
Діана нерішуче вмостилася їй на спину. Тієї ж миті підлога зникла з-під ніг. Вони злетіли. Молі легко піднялася вгору, просто крізь стіни, на мить зависла над будівлями, а потім, набираючи швидкості, ринула вперед.
Місто розкинулося внизу, мов величезний макет. Без звуків, без руху. Лише сірий простір і їхній політ.
— Куди ми? — прошепотіла Діана, міцніше тримаючись за Молі.
— У лікарню. Там є істоти, які дають шалену кількість енергії, і в тебе вже достатньо сили, щоб їх знищити, — промовила Молі.
Вони повільно йшли лікарняним коридором, де пахло ліками й тишею. Лампи під стелею кидали бліде світло, і від того все довкола здавалося тьмяним і пригніченим.
— Гочі живляться відчаєм, болем і стражданням, — почала розповідати про цих істот Молі. — Вони маленькі, але їхня сила більша, ніж здається. Дивись... он він.
Вона кивнула в бік прочинених дверей. Під стелею палати завис гочі. Його навіть можна було б назвати вродливим — якби не знати, чим він харчується. Завбільшки з футбольний м'яч, чорний і пухнастий, він здавався майже м'яким на дотик. Із круглого тіла повільно ворушилися тонкі щупальця. На крихітних антенах тремтіли численні жовті очі — вони безупинно оберталися, вдивляючись у простір. Здавалося, все його тіло — це одне суцільне, насторожене око.
У палаті лежали четверо чоловіків, від кожного з них тягнувся до гочі жовтий промінь — тонкий, пульсуючий, мов нитка світла. Через ці промені він ненаситно висмоктував їхню енергію.
— Дій швидко, — сказала Молі. — Він бачить усе. Щойно відчує небезпеку — згорне промені й зникне. А літає він блискавично.
Діана ступила вперед. Її рух був обережний, але впевнений. Гочі одразу її помітив — очі закрутилися швидше, тривожно. Вона вистрілила променем — мимо. Він встиг ухилитися. Другий постріл — він знову вивернувся з дивною легкістю. Тим часом гочі вже почав згортати свої світлові нитки. Три зникли. Лишився один. «У мене є в запасі двадцять секунд... Не більше», — майнула думка. Діана зібралася й одночасно вистрілила з обох рук.
Влучила. Пролунав глухий, наче придушений, звук. Чорне тіло здригнулося й луснуло з тріском. Очі почали вибухати одне за одним — сухо, ламко, як горіхи під молотком. І тоді — хвиля. Потужний вибух енергії врізався в Діану. Вона похитнулася, ледь утримавшись на ногах. Потік розлився її жилами — холодний, із дивним солодкувато-кислим присмаком, наче густий сироп. Серце на мить пришвидшилося, а потім у грудях розквітло дивне, майже ейфорійне тепло.
Ще двох гочі вона знищила швидше — руки стали точнішими, сміливішими.
#2107 в Фентезі
#510 в Міське фентезі
#5723 в Любовні романи
#1360 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026