Коридор школи стояв порожній і тихий, ніби втомлений після довгого дня. Лампи відкидали жовтаві плями світла на підлогу, і кроки Діани гучно відбивалися від стін. Уроки давно закінчилися — будівля дихала самотністю.
Дівчина залишилася після уроків у школі через хімію. Точніше — через сойру. Діана чесно намагалася вчити предмет самотужки, але знання розсипалися, мов пісок крізь пальці. Прогалини множилися, формули плуталися, а реакції здавалися якимись примхливими й чужими. І сойра — її маленька, невидима супутниця — слабшала. Без «корму» вона не росла. Історію, фізику, навіть математику Діана ще могла підтягнути сама. Але хімія… Хімія давалася важко. А сойра її обожнювала. Варто було дівчині лише відкрити підручник, як вона випрямляла тоненьку ніжку, ніби тяглася до сонця, і починала ледь помітно хитатися — у передчутті «смачної їжі».
Щоб сойреня могло саме випромінювати енергію й допомагати засвоювати нове, їй треба було вкоренитися глибше — злитися з оболонкою своєї власниці. А для цього її потрібно було годувати знаннями.
Тому Діана й попросила вчительку позайматися з нею хімією. Та погодилася одразу, навіть із захватом. Запропонувала займатися двічі на тиждень після уроків. Було видно: їй приємно, що хтось щиро зацікавився її предметом.
Коли Діана спускалася сходами, думки ще крутилися навколо формул і валентностей, які щойно проходила з учителькою. І лише в останню мить вона помітила його.
У фоє, на м’якому пуфику, сидів Діма. Сам. Серце глухо вдарилося об ребра. Вона майже машинально хотіла повернути назад і спуститися іншими сходами — тими, що ведуть на задній двір. Але було пізно. Він уже дивився просто на неї.
Діана випрямила спину. Ноги стали ватними, та вона змусила себе йти вперед.
— Привіт, — його усмішка була звичною, легкою, майже безтурботною. — Що ти робиш так пізно в школі?
— Займалася з учителькою хімією, — відповіла вона рівно, хоча всередині щось стрімко піднялося й так само стрімко впало.
— Тобі для вступу потрібна хімія? Куди плануєш?
— Ще не вирішила. Просто підтягую предмети, з яких слабкі оцінки.
Не могла ж вона сказати правду. Не могла ж пояснити про сойру. Та й навіщо?
— А я хочу до медичного. Хірургом, як мій дядько. Зі мною Вітя займається — він добре розбирається в хімії.
— Я чула, він іде на золоту медаль?
У її голосі раптом спалахнув живий інтерес. Вона подумала, що буде цікаво подивитися на ауру Віті — можливо, і в нього є сойра?
Діма це відчув, вловив її зацікавленість. Можливо, їй подобається Віктор? У грудях щось різко й неприємно кольнуло. Він ніби й не вважав себе кращим за Вітю, та до цієї пори не відчував конкурента у своєму другові.
Зазвичай усе було просто: він міг обрати будь-яку дівчину. Вродливий, упевнений, із харизмою та грошима — проблем не виникало. А Вітю дівчата особливо не цікавили, для нього основними були навчання та спорт.
Де б вони не були разом, уся дівоча увага перепадала Дімі. Він до цього звик, приймав як належне. Але щоб зацікавилися його другом, не звертаючи на нього уваги, — таке було вперше…
Батько наполягав, щоб він придивився до Маші. Його батьки з її батьками дружили давно, вони ніколи не приховували, що були б раді їхньому союзові. Маша була гарна — бездоганна, немов намальована. Зелені очі, темно-каштанове волосся, ямочки на щоках. Розумна, ніжна, коли потрібно, й чуйна.
Вона йому була симпатична… І все. Він нічого до неї не відчував. Довкола було багато таких дівчат, із якими можна було трохи розважитися, але не вступати в якісь стосунки… А тут — Діана. Після тої випадкової зустрічі в бібліотеці щось у ньому зрушилося. Він ловив себе на думці, що шукає її очима на перервах. Хотів побачити в її погляді захоплення, хоча б іскру. Маленьке підтвердження, що він для неї щось означає.
А бачив — спокій. Іноді байдужість. Це дратувало, нервувало. А тепер у її голосі з’явилося зацікавлення. І не ним…
— Так, він претендує на золоту медаль, — відповів Діма сухіше.
— Він розумний, — у її голосі бринів щирий захват. Вона й справді захоплювалася Вітею — тим, що він іде на золоту медаль. Та не більше. — А ти що тут сам робиш?
— Чекаю батька, — відповів він, намагаючись говорити байдуже, щоб не виказати свого роздратування її неприхованим захопленням Вітею… — Він у директора. За два тижні в старших класах буде осінній бал. Батько допомагає з фінансами… Ну, ти знаєш.
— Та все місто знає, не тільки я, — вона знизала плечима.
І раптом згадала свого батька — якого скоротили на роботі. Ні, вона не звинувачувала Діминого тата, просто щось неприємно стиснуло всередині. Стало сумно. Та, як завжди, вона цього не показала.
— Ти прийдеш на бал? — Діма подивився їй просто в очі, ніби хотів прочитати відповідь раніше, ніж вона її висловить.
— Не знаю. Ще не думала…
Вона збрехала. Знала, що не піде. Справа була не в сукні — хоча й у ній теж. Просити в батьків нове плаття, коли інколи бракувало грошей навіть на найнеобхідніше, вона б не наважилася. А головне — там її ніхто не чекає. Усі триматимуться компаніями, сміятимуться. А вона знову стоятиме десь збоку, біля стіни, і робитиме вигляд, що їй байдуже. Дімі цього не зрозуміти.
— Приходь, — м’якше сказав він. — Буде весело. Конкурси, призи…
— Мені треба йти. Мама хвилюватиметься.
Вона недбало махнула й вислизнула за двері, ніби птах. А він залишився сидіти. Всередині наростала хвиля — темна, незрозуміла, майже небезпечна. Він не розумів її природи…
Діана ж, вийшовши на подвір’я, глибоко вдихнула холодне повітря. Лише тепер зрозуміла: це не просто симпатія. Вона закохана. І що з цим робити — не знала.
#2114 в Фентезі
#506 в Міське фентезі
#5747 в Любовні романи
#1370 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026