Діана проспала. Уночі її шматували жахи — потворні, липкі, без облич. І тільки під ранок її зморив глибокий сон — темний і тихий, без жодного сновидіння…
Сходами школи вона піднімалася разом із різким дзвоником, що розсипався луною по коридорах. Вона трохи захекалася від швидкої ходьби, щоки розчервонілися, очі трохи припухли через безсонну ніч. Вона швидко відчинила двері класу — вчительки ще не було.
Майже всі учні сиділи за партами, лише Танька й Юлька стояли біля Машки, роздивляючись якийсь журнал.
— Що, «тяжка» ніченька видалася? — протягнула Машка, вкладаючи в це слово солодку отруту. Клас захіхікав.
— Та хто на неї подивиться? Кому вона потрібна? — додала Танька, криво всміхнувшись.
Діана повільно зняла рюкзак із плеча.
— Краще ні з ким, ніж з усіма, — різко відповіла вона.
Слова влучили точно в ціль. Таньчині щоки спалахнули червоним. Весь клас миттєво затих, відчуваючи, що зараз почнеться перепалка.
Ні для кого не було секретом, що Таньку недавно кинув хлопець, з яким у неї був бурхливий роман. А перед ним у неї вже був інший. Усі це знали, але мовчали, бо та була близькою подругою Маші, а ніхто не хотів мати в її особі ворога.
Машка вже набрала повітря, щоб відповісти, але саме в цей момент зайшла вчителька хімії. Її кроки були чіткі й сухі, погляд холодний. Вона була сувора — їй було байдуже до статусу батьків школярів. Вона могла вліпити двійку не тільки за те, що учень не вивчив урок, а й за погану поведінку.
Іншим разом…
Діана сіла сама за останню парту. Самотність не тиснула — навпаки, вона огортала її, мов тонкий захисний шар.
Минуло хвилин двадцять. І тоді вона це побачила.
Ледь помітну нерівність у повітрі — ніби простір дихнув не в такт. Діана обережно піднесла руку й розсікла пальцями знайому липку субстанцію. Вона піддалася легко, слухняно, розтягнувшись до розміру перепелиного яйця.
У прорізі світ став глибшим. Світлана Іванівна стояла біля дошки.
Жорстка, стримана, з точними рухами. Вона любила хімію так, ніби це була жива істота, що потребує захисту. Якщо хтось намагався зрозуміти — вона залишалася після уроків, пояснювала, поки в очах учня не з’являлося світло розуміння. Вона жила своїм предметом і кожну нову тему розповідала так, ніби це було єдине, заради чого варто жити.
Її аура світилася світло-блакитним — чиста, рівна, без жодної тріщинки. Діана милувалася цією цілісністю.
І раптом угорі щось заворушилося. Жовта цятка на тонкій ніжці. Цятка повільно випросталася, її нижній край вріс у блакитну оболонку, наче коріння в землю. Верх роздавався — круглий, напівпрозорий, із жовтим відтінком, мов кулька. На поверхні піднялися тонкі волоски й почали м’яко тремтіти, ніби ловили невидимий вітер.
Уся вона випромінювала тиху, теплу радість. Діана не могла відвести погляду. Це була сойра — істота, яка живилася енергією, що її випромінювала людина, займаючись розумовою працею. У дитячому віці сойра мала розмір грецького горіха. Маленька, жовта, з тонкою ніжкою, вона обережно причіплювалася до аури людини — найчастіше до дітей, які любили навчатися, ставили безліч запитань і не боялися думати.
Спершу вона лише живилася. Тихо, непомітно вбирала надлишок енергії думки. Але з часом, підростаючи, починала віддавати більше, ніж брала. Вона сама випромінювала світлу, легку силу — і тоді власникові сойри ставало простіше вчитися, швидше складалися формули, народжувалися сміливі ідеї.
Чим більшою ставала сойра, тим яснішим і глибшим робився розум людини. Іноді вона виростала до неймовірних розмірів — більшою, ніж сама людина. Таке траплялося рідко. Зазвичай — із тими, кого згодом називали геніями.
Своєю ніжкою сойра вростала в ауру, мов корінь у ґрунт, і залишалася з людиною до останнього подиху. Коли життя згасало, її тіло не вмирало — воно спалахувало м’яким світлом і розпадалося на десятки маленьких сойренят.
Вони розліталися світлом у пошуках нових розумів. Та інколи траплялося інакше: якщо до аури чіплялися темні істоти, якщо з’являлися тріщини, сойра могла вибухнути передчасно — розсипатися від болю чи загрози…
Діана не могла знати властивостей цієї істоти, але відчула, що вона приносить користь людині. Від неї йшов шлейф тепла й твердості.
На великій перерві Діана понесла книги до бібліотеки. Читання було її тихою втечею — вона поринала у світ книг, забуваючи про все навколо. Дорога до бібліотеки пролягала через старий корпус, який зараз ремонтували, тому він був закритий. Тож треба було пройти через подвір’я, де холодний вітер гуляв між облупленими стінами. Дівчина швидко подолала цю відстань, міцно притискаючи до себе книги, щоб вітер їх не тріпав.
— Доброго дня, Нелю Олександрівно, — м’яко озвалася вона.
— Доброго, Діано. Принесла? Залиш на столі. Мене терміново викликала директорка. По нові прийдеш на іншій перерві — я поспішаю.
Ключі дзеленькнули. Двері бібліотеки зачинилися. Кроки Нелі Олександрівни швидко розчинилися в коридорі. Діані нікуди було квапитися. Перерва тривала довго — цілих тридцять хвилин.
Вона повільно йшла коридором, коли раптом за рогом, біля зачиненої на ремонт актової зали, відчула легке тремтіння простору. Не побачила — відчула.
Діана озирнулася, швидко розсунула пальцями липку, знайому субстанцію й прослизнула всередину. Простір слухняно зійшовся за її спиною.
І знову вже знайома тиша обволокла її. Від неї задзвеніло у вухах, але цього разу Діану це не злякало, лише трохи дратувало…
Вона подивилася на стіну актової зали й лише подумала: «Пройди». Витягнула вперед руку — і стіна розчинилася, мов туман. Діана ступила всередину, швидко подолала приміщення, яке чекало на ремонт. Потім так само легко пройшла ще крізь декілька стін, поки не вийшла в коридор, де був буфет.
Біля буфету юрмилися школярі. Але тепер Діана бачила більше. Між дітьми ковзали істоти. Одні плавно парили, прозорі й легкі, інші присмоктувалися до аур, вростали, шукали тріщини. Світ кишів ними. Очі розбігалися — вона ще не вміла розрізняти, хто з них світлий, а хто темний.
#2148 в Фентезі
#541 в Міське фентезі
#5692 в Любовні романи
#1356 в Любовне фентезі
Відредаговано: 01.11.2026