Глава 1

19 вересня 1991 року в Україні видалося похмурим: небо затягнули тяжкі сірі хмари, крізь які ледь пробивалося тьмяне осіннє світло; дрібний дощ час від часу ставав сильнішим, то знову затихав; вітер потроху здирав із дерев уже місцями пожовкле листя. Ще тільки вчора ласкаве сонце зігрівало землю, і нічого не видавало приходу осені. А сьогодні все змінилося — осінь усім нагадала, що тепер вона при владі й буде так, як вона забажає.

Діана йшла зі школи, пришвидшивши крок. Дощ поступово посилювався, а додому було йти далеченько. Грошей на маршрутку не було, тож вибору не залишалося — треба було йти швидше, поки дощ остаточно не розгулявся. Настрій дівчинки був під стать погоді — такий самий похмурий і сірий.

Вона знову й знову прокручувала сьогоднішній день у голові. Машка Снігурьова з’явилася до школи в нових золотих сережках із великим смарагдом. Камінь виблискував у світлі, а сережки ще більше підкреслювали її великі зелені очі. Дівчата з класу наввипередки сипали компліментами: «Ти така гарна! Ти як зіронька! Навіть не знаю, хто гарніший — ти чи сережки!» «Підлизи, підлабузники», — з гіркотою думала Діана. Вона ненавиділа Машку всією душею. Та завжди знаходила спосіб зачепити її, вколоти словом, принизити, дивлячись згори вниз, ніби Діана нічого не варта. У Машки були заможні батьки, вона носила дорогий одяг і поводилася зухвало, впевнено, наче весь світ їй щось винен. Всі старалися їй догодити, щоб не потрапити в немилість. І лише Діана не крутилася довкола неї, не сміялася з кожного слова, не мовчала на її підколки, могла відповісти на образу різко, дотепно — і цим самим ще більше дратувала Машу. Та зробила все можливе, щоб однокласники з нею не спілкувалися: когось зацькувала, іншого підкупила. Саме тому Діана почувалася в класі зайвою. Ніхто не поспішав із нею дружити. Вона вдавала, що їй байдуже, але всередині все стискалося від образи й самотності. Діана заспокоювала себе тим, що залишився рік — і школа залишиться позаду разом з усіма ними. Єдине, що давало їй сили щодня приходити до школи, — це Діма Ясницький із паралельного класу. Лише думка про нього змушувала серце битися трохи швидше, а його погляд, кинутий на неї навіть ненароком, піднімав настрій на цілий день.

Дмитро був єдиною дитиною в заможній і впливовій родині. Батько обіймав високу посаду в міліції — подейкували, що він «кришував» бандитів, — мати працювала суддею. Грошей у сім’ї вистачало з надлишком, тож син із дитинства звик до найкращого: відвідував різні гуртки, секції, носив дорогий закордонний одяг, а до школи його щоранку привозив особистий водій.

Та, всупереч усьому, він ніколи не хизувався своїм становищем. Дмитро був привітним і відкритим, легко знаходив спільну мову з усіма. Якщо ж у його присутності хтось дозволяв собі принизити слабшого, він миттєво це припиняв. Його слухали — не лише через прізвище. У майже двометровій постаті відчувалася сила, у впевнених руках — спорт, а в погляді, що ставав сталевим, коли він сердився, — така холодна рішучість, що від одного його погляду холонуло всередині.

Втім, частіше він усміхався. І тоді змінювався до невпізнання: карі очі теплішали й світилися невимовним блиском, чорне волосся, акуратно вкладене «їжачком», підкреслювало правильні риси обличчя. Ніс із легкою горбинкою та пухкі губи, що ледь кривилися в іронічній усмішці, додавали йому тієї особливої вроди, від якої неможливо було відвести погляд.

Він умів говорити так, що кожна дівчина почувалася особливою. Компліменти сипалися легко й невимушено, ніби самі народжувалися на його вустах. Тож не дивно, що старшокласниці постійно зітхали, ловлячи кожен його рух, кожен погляд.

Діана теж не стала винятком. Вона виходила з класу на кожній перерві. Не лише тому, що в цьому колективі їй бракувало повітря, що стіни здавалися занадто тісними, а голоси — чужими. Вона виходила, бо сподівалася. Можливо, раптом пощастить — і вона побачить його. Хоч здалеку. Хоч на мить.

Зазвичай Діма стояв у коридорі в колі друзів — гучних, упевнених, трохи зухвалих. Найвідданішим серед них був Вітя Сорокін. Вони дружили з дитинства: разом тягнули портфелі до школи, разом ходили на секцію боксу, разом мерзли після басейну, кутаючись у рушниках і сміючись із чогось свого, зрозумілого тільки їм.

Вітя був сором’язливим — особливо поруч із дівчатами. Він навчався краще за Діму, часто давав тому списувати, а коли потрібно — без зайвих слів «вступався» за друга. Трохи нижчий на зріст, зате ширший у плечах, із русявим волоссям і сірими очима. Обличчя його майже завжди залишалося серйозним, ніби він знав про життя трохи більше, ніж інші.

Вони були різні — аж до разючості. Але, можливо, саме в цій несхожості й трималася їхня багаторічна дружба.

От і сьогодні Діана вийшла в коридор на третій перерві. Вона майже завжди вгадувала час — знала, що саме в цей час Діма з друзями прямує до буфету. Сама вона туди не ходила. Не тому, що не хотіла. Просто в кишені було порожньо. У їхній сім’ї, як і в багатьох інших, навчилися рахувати кожну копійку: підприємства закривалися, зарплати затримували, ціни повзли вгору швидше, ніж люди встигали звикнути до нових цифр.

У буфет пішла й Машка зі своєю свитою. Попереду — вона, впевнена, з ледь помітною зверхньою посмішкою; поруч — вірна підлиза Танька Капусняк і мовчазна Юлька Пустак.

Діана стояла біля вікна, удаючи, що розглядає голі гілки на дереві. Насправді ж вона чекала. Завжди чекала. Його — щоб хоч краєм ока на нього глянути, а можливо, спіймати його погляд, погляд, який потім прийде до неї уві сні, де вона з ним разом, радісна, щаслива…

Коридором прокотився гучний сміх. Голоси наближалися.

— Та це ж не футбол, а суцільне посміховисько! — голос Віктора лунав гучно й самовпевнено.

— Наступного разу візьмемо більше пива, — підхопив Діма. — Хоч нап’ємося й не бачитимемо цього ганьбища… О, Машечко, привіт! Ти сьогодні просто неймовірна!

Діана не оберталася, але кожне слово врізалося в неї гостро, майже фізично.