Глава 1

Пройшло сім років…

— Привіт, Діаночко, — м'яко всміхнулася Любов Вікторівна, відчиняючи двері.

Дівчинка легко переступила поріг і з усмішкою на обличчі відповіла:

— Доброго дня.

— Сьогодні Галина Михайлівна спекла твоє улюблене печиво, я занесла його тобі в кімнату.

— З горіхами і з родзинками? — її дитячі очі засвітилися від радості.

— Так, те саме, яке тобі сподобалося, коли ти була в гостях у своєї подруги. Я дізналася рецепт спеціально для тебе.

Любов Вікторівна, як завжди, тримала все під контролем: увесь цей дім і всіх його мешканців. Вона знала, що й коли має бути зроблено: стежила за кухнею та садом, за домашнім персоналом і тимчасовими помічниками, помічала найменші дрібниці, на які інші навіть не звертали уваги. Без неї цей великий, трохи холоднуватий дім Фішманів, мабуть, і справді залишався б просто красивим будинком — просторим, дорогим, але бездушним. А завдяки їй у ньому завжди було затишно. Ніби сама Любов Вікторівна непомітно вдихала в ці стіни життя, залишаючи в кожному кутку частинку своєї душі. Кинувши короткий погляд на водія, який привіз дівчинку зі школи, вона додала:

— Сашо, через годину треба буде з’їздити за продуктами.

— Добре, Вікторівно, — той недбало махнув рукою і рушив до машини.

— Мама вдома? — спитала дівчинка у Любові Вікторівни.

— Так, вона у своїй кімнаті, — жінка лагідно погладила Діану по голові.

Однією з причин, чому Любов Вікторівна досі не звільнилася з цього дому, була саме ця дитина. Вона добре пам’ятала той день, коли крізь ці двері вперше принесли маленький, крихітний клубочок життя. Тоді Діана здавалася такою безпорадною, що Любові Вікторівні навіть важко було уявити, якою розумною та допитливою дівчинкою вона стане. Діана розвивалася напрочуд швидко. У два роки вона вже із задоволенням гортала дитячі книжечки, уважно розглядаючи малюнки. У три — добре говорила й засипала дорослих нескінченними запитаннями про все, що бачила навколо. Здавалося, їй постійно було мало відповідей — світ був надто цікавим, щоб просто мовчки його спостерігати. А в чотири сталося те, чого ніхто не очікував. 

Тоді Любов Вікторівна саме малювала малюнок для свого онука. У школі йому задали домашнє завдання, але малювати він не любив, тож бабуся вирішила йому допомогти. Та її ненадовго відволікли, і всі фарби та олівці так і залишилися на столі. Діана, яка тоді крутилася поруч, спершу мовчки спостерігала, а потім несміливо запитала: 

— А можна мені домалювати?

Любов Вікторівна дозволила, навіть не замислюючись, що з цього вийде. А коли повернулася й побачила малюнок, то завмерла. Вона довго не могла повірити власним очам. Перед нею були не дитячі каракулі, а напрочуд гарний, старанно промальований малюнок. Тоді ним були вражені всі. Ніхто не міг повірити, що це намалювала чотирирічна дитина. Саме того дня Любов Вікторівна вперше зрозуміла: у цієї дівчинки є особливий талант. У п’ять років Діана вже читала й рахувала. Її віддали до найпрестижнішої приватної школи з однією з найскладніших програм. І навіть там вона швидко стала найкращою ученицею у своєму класі. Любов Вікторівна бачила, як маленька дівчинка, яку колись принесли на руках через ці двері, день за днем дорослішала, змінювалася й дивувала всіх навколо. І, мабуть, саме тому піти звідси вона так і не змогла. Усі дивувалися, в кого вона така розумна, а вся справа була в сойрі, яка перенеслася разом із душею в нове тіло. Сойрі потрібна була енергія, що виділяється під час навчання, тому вона віддавала свою, яка позитивно впливала на мозок дитини — через це дівчинка швидко все засвоювала.

— Як справи в школі? — з цікавістю запитала Вікторівна.

Діана одразу ожила, очі засяяли!

— Мені вчителька з малювання сказала, що мені треба в художню школу!

Вона швидко розстібнула рюкзак і витягла альбом.

— Ми сьогодні малювали натюрморт!

Альбом опинився в руках жінки. Любов Вікторівна завмерла… У вазі лежали яблуко, груша і гроно винограду. Але це був не просто малюнок — це було життя. Світло ковзало по гладкій шкірі фруктів, тіні лягали м’яко й глибоко… Здавалося, варто простягнути руку — і пальці відчують прохолоду скла, шорсткість гілочки, пружність ягід. 

— Це… геніально, — видихнула вона, ще раз уважно вдивляючись у малюнок. — Яно! — раптом гукнула вона. — Підійди-но сюди, подивися!

Із сусідньої кімнати з’явилася дівчина з ганчіркою в руках. Вона на ходу витирала стелаж, на якому, як їй здалося, зібралося трохи пилу. Яна підійшла ближче, машинально кинувши погляд на альбом.

І тут завмерла.

— Боже… яка краса… — захоплено прошепотіла вона, не відводячи очей від малюнка. Потім перевела погляд на Діану. — Ти це сама намалювала? Без допомоги?

— Ага! — гордо кивнула дівчинка.

Її чорняві кіски весело хитнулися в такт, а на обличчі розквітнула така щира гордість, що Яна мимоволі усміхнулася.

— Та в тебе справжній талант! — не стрималася вона.

— А я про що, — задоволено підхопила Любов Вікторівна. У її голосі вже звучала майже бабусина ніжність. 

Діана сяяла від щастя. Їй так хотілося, щоб мама швидше побачила її малюнок. 

— Я піду мамі покажу! — радісно вигукнула вона. 

Притиснувши альбом до грудей, дівчинка стрімко побігла до сходів, мало не підстрибуючи від захвату.

— І татові покажи! Він теж уже вдома, у себе в кабінеті! — гукнула їй услід Вікторівна.

Діана лише махнула рукою, не обертаючись, і зникла за сходами.

— Сьогодні Миколайович на диво прийшов раніше… — тихіше додала Вікторівна, уже так, щоб почула лише Яна.

Вона ще кілька секунд проводжала поглядом дівчинку, а потім ледь помітно зітхнула. Яна подивилася на неї, але нічого не запитала. Вони обидві вже знали, якою буде реакція матері. І від цього радість маленької Діани здавалася ще більш щемкою. Коли кроки дівчинки стихли нагорі, Яна ще кілька секунд дивилася їй услід, а потім тихо, майже крізь зуби, сказала:

— От як у такої стерви могло народитися таке янголятко?