Глава 1

Дівчина збирає суницю. Коли кошик наповнився до половини, вона помітила, що почало збиратися на дощ. Вона взяла кошик і пішла в бік села.
Чомусь здавалися слова покійної бабусі Олени:

"Катрусю, ніколи не ходи в ліс під час дощу, бо відкриється межа".
Яка саме межа бабуся не казала, скільки Катя не допитувала.
Катруся усміхнулася сама до себе.
Скільки разів вона чула цю бабусину пересторогу? Десятки. Може, сотні. І щоразу, коли питала, яка саме межа відкривається, бабуся лише хмурилася й відповідала:
— Не все треба знати завчасно.
А потім переводила розмову на інше.
Над лісом прогуркотів грім.
Дівчина пришвидшила крок. До села було хвилин двадцять, не більше. Якщо пощастить, вона встигне додому до справжньої зливи.
Перші важкі краплі впали на листя.
Тук.
Тук.
Тук.
За кілька секунд дощ посилився. Катруся накинула на голову хустку й побігла знайомою стежкою.
Та раптом зупинилася.
Щось було не так.
Ліс змінився.
Вона добре знала цю дорогу. Тут мав стояти старий дуб із розщепленим стовбуром. За ним — великий валун, схожий на ведмедя.
Але дуба не було.
І валуна теж.
Навколо стояли незнайомі дерева з біло-срібною корою, якої Катруся ніколи не бачила.
— Що за...
Слова завмерли на губах.
Дощ навколо ніби затих. Не припинився, але звук став приглушеним, далеким.
Між деревами промайнуло світло.
Золоте.
М'яке.
Наче хтось ніс ліхтар.
Катруся кліпнула.
Світло не зникло.
Навпаки — повільно рухалося між стовбурами.
У грудях ворухнувся тривожний спогад.
«Ніколи не ходи в ліс під час дощу, бо відкриється межа».
Дівчина міцніше стиснула ручку кошика.
Тепер вона вже не сміялася з бабусиних слів.
Золотий вогник зупинився попереду.
А потім пролунав голос.
Тихий.
Майже шепіт.
— Нарешті хтось прийшов...
Катруся завмерла.
Голос був людським.
Але вона точно знала: у цьому лісі, під такою зливою, нікого не мало бути.