Епілог

Час минув, але для Лілії та Рафаеля все було як вчора. Вони разом подолали найтемніші куточки світу, де тіні намагалися зруйнувати їхні почуття. Та тепер, коли небо знову було чистим, а їхнє життя — наповнене радістю і світлом, все здавалось таким простим і природним.

Лілія сиділа на балконі, поглядом шукаючи горизонту, де розцвітало ранкове сонце. Її серце було спокійним, а усмішка — безтурботною. Поряд із нею був Рафаель, його присутність давала відчуття захищеності та гармонії, яку вони разом створили після всіх випробувань.

— Колись я думав, що темрява поглине нас назавжди, — промовив він тихо, торкаючись її руки. — Але тепер я знаю, що світло, яке ми створили, сильніше за все, що могло б нас розлучити.

Лілія поверталась до нього, і її погляд був сповнений тепла.

— Ми більше не боїмося темряви, — сказала вона, — тому що знайшли шлях один до одного. І тепер ми — світло один для одного.

Вони дивились один на одного, і між ними не було вже більше жодних бар’єрів. У їхніх серцях було лише одне: непохитна любов. Того дня, коли вони вперше зустрілися, здавалось, що весь світ був проти них. Але вони разом здолали всі труднощі. І тепер перед ними відкривався цілий світ, готовий прийняти їхні мрії.

— Наш шлях ще тільки починається, — сказав Рафаель, обіймаючи Лілію. — Ми будемо разом завжди. Я знаю це.

Лілія почувала, як її серце розцвітає від цих слів. Вона більше не сумнівалася. Вони здолали все, що було між ними і тепер йшли вперед разом. І що б не трапилось у майбутньому, вони не могли бути розділені.

— Завжди разом, — прошепотіла вона, поглядаючи в його очі, що віддзеркалювали її власні мрії.

І в той момент, коли їхні душі злилися в єдину, вони обидва відчули — ніщо не може їх розлучити. Разом вони були непереможними, і цей новий світанок був тільки початком вічної подорожі. Тієї подорожі, де вони йшли пліч-о-пліч, тримаючи один одного за руку, і де їхнє кохання було тим світлом, яке ніколи не згасне.