7

Глава 7: Крок у темряву

Лілія не могла більше заперечувати того, що вже відчувала: цей ліс не був просто місцем, це було щось більше. Чи це була магія, чи просто здатність місця відчувати кожен її подих, але все тут здавалося живим. Вона відчувала це, коли під ногами тріщала трава, коли вітер шумів серед гілок дерев, і коли сама тінь здавалась майже чутною, як дотик. Вона не була тут випадково. Все мало сенс.

Її погляд знову затримався на світанковому світлі, що пробивалося крізь темряву дерев, і вона відчула, як її серце за тремтіло. Це світло вже не здавалося просто відображенням на небі. Воно стало символом чогось значно важливішого. Щось, що давало Лілії надію, але водночас і страх.

— Чому ти не хочеш пройти крізь це світло? — раптом запитав Рафаель, його голос був спокійним, але у ньому звучала певна тривога. Він стояв трохи осторонь, уважно спостерігаючи за нею. — Ти знаєш, що це твій шлях. І ти не можеш повернутися.

Лілія зітхнула і подивилася на нього. Її серце билося швидше, а розум почав розриватися між прагненням дізнатися правду та страхом перед тим, що може трапитися. Вона стояла на межі, де одне рішення могло змінити все.

— Я боюся, — зізналася вона, її голос звучав тихо, як шепіт. — Боюся, що це світло змінить мене. Боюся, що я стану іншою, і не знатиму, ким я була до цього.

Рафаель ступив до неї, і його присутність стала ще відчутнішою в тій напруженій тиші, яка навколо них панувала. Він подивився на неї з такою глибиною, що Лілія відчула, ніби його погляд проникає крізь її душу.

— Ти вже інша, Ліліє, — його слова були спокійними, але вони пронизували її. — Все, що ти шукаєш, вже є в тобі. Це світло не змінить тебе, воно лише відкриє те, що давно приховане всередині. Це не про перетворення, а про розуміння.

Лілія відчула хвилю тепла, яка наповнила її серце. Вона зробила крок вперед, її ноги ніби самі йшли до цього світла. Вона не могла пояснити, чому, але щось всередині неї підштовхувало її, мов той невидимий силовий потік, що вабить надію та впевненість.

— Я готова, — тихо сказала вона, її голос тремтів, але вона відчувала, що більше не може відступити.

Рафаель не сказав нічого, лише кивнув, і Лілія зробила свій перший крок у напрямку світла. Кожен її рух здавався важким, як ніби вона крокувала через густий туман. Темрява навколо стала ще глибшою, але світло перед нею ставало чіткішим, яскравішим.

Її серце билося швидше, коли вона наближалася. І тоді, коли вона вже була на межі, її тіло раптово зупинилося, а серце розірвалося від того, що вона побачила.

Замість того, щоб пройти крізь нього, вона опинилася у самому центрі світла, яке тепер стало навколишнім світом. І там, серед світла, вона побачила себе — справжню себе.

Лілія побачила свою тінь, і це була не просто звична тінь, яку вона завжди бачила на землі. Це була частина її душі, не просто темна або світла. Це була її сутність, її таємниця. Тінь була її.

— Це я? — запитала Лілія, не вірячи своїм очам.

Рафаель був біля неї, але тепер його погляд не був таким холодним. Він дивився на неї, і в його очах відображалася радість, якої вона не могла очікувати.

— Так, це ти, — відповів він, а його голос був теплим і ніжним. — І ти нарешті бачиш це.

Лілія відчула, як серце наповнюється теплом. Тінь, яку вона побачила, не була страшною. Вона була частиною її, частиною того, ким вона є, і те світло виявило це їй. Вона була готова знову прийняти себе такою, якою вона була насправді.

Вона повернулася до Рафаеля, і їхні погляди зустрілися. У його очах не було більше тієї стриманої холодності, яка була раніше. Тепер в ньому був тільки один погляд — погляд, сповнений розуміння.

— Ти готова? — запитав він, і його голос звучав як обіцянка.

Лілія кивнула, відчуваючи, як у її душі відбувається трансформація. Вона була готова рухатися далі, бути з ним, розкрити таємниці, які чекають попереду.

Це був тільки початок, але тепер Лілія знала — вона не одна.