Марія й досі ловила себе на тому, що шукає Ярину поглядом. Хтось сміявся неподалік – і вона мимоволі оберталася на знайомий голос. Побачивши дорогою гурт дівчат, на мить шукала серед них темну косу. Іноді згадувала щось, що неодмінно хотіла б розповісти Ярині, й лише за мить розуміла, що розповідати вже нікому.
Минуло кілька тижнів, і такі миті траплялися рідше. Звичні турботи поступово заповнювали дні: треба було встигнути з роботою до вечора, хтось зупиняв її дорогою перекинутися кількома словами, десь сміялися діти, сварилися сусіди, гавкали собаки. Спершу все це здавалося дивним, майже недоречним. Потім вона й сама почала відповідати, коли до неї зверталися, затримуватися в розмовах і часом сміятися разом з іншими.
Орест почав заходити невдовзі після загибелі Ярини. Марія не питала, навіщо він приходить, а він не пояснював. Іноді приносив якусь дрібницю, яку цілком міг передати через когось іншого, іноді знаходив причину пройти з нею частину дороги, а часом не вигадував навіть цього. Незабаром вона вже звикла бачити його майже щодня. А одного разу, почувши голос за воротами, всміхнулася ще до того, як Орест зайшов на подвір’я.
Найбільше Марії подобалися вечори під старою яблунею за хатою. Спочатку Орест затримувався ненадовго, а тепер вони нерідко сиділи там до самої темряви. Орест розповідав про денні пригоди, згадував знайомих, смішив її історіями, які напевно трохи прикрашав. Марія слухала й часом забувала стежити за змістом. Подобався його голос, те, як він відкидав з чола волосся, коли воно лізло в очі, і як іноді посеред розмови дивився на неї й усміхався.
Колись одного його погляду вистачало, щоб Марія почала думати, куди подіти руки й чи не сказала чогось дурного. Тепер поруч із ним було простіше. Вона вже могла сперечатися, перебивати, сміятися з нього, а не лише з його жартів, і не думати над кожним словом. Та інколи Орест сідав трохи ближче, їхні плечі випадково торкалися або його рука залишалася біля її руки довше, ніж було потрібно, і тоді Марія знову не знала, куди дивитися.
Одного вечора їхню розмову перервав тупіт копит. Повз двір проїхали четверо вершників. Попереду тримався молодий чоловік на темному коні, за ним – старший кремезний дружинник, ще один озброєний чоловік і худорлявий вершник без меча при боці, зі шкіряною торбою біля сідла. Вони не зупинилися й невдовзі зникли за сусідніми хатами.
– Княжі люди, – сказав Орест.
– Звідки знаєш?
– Бачив одного з них раніше. Старшого.
Марія ще дивилася їм услід.
– І що їм тут треба?
– Якщо їдуть до старости, скоро всі знатимуть, – знизав плечима Орест.
Він не помилився. Вершники справді зупинилися біля дому старости, і ще до того, як зовсім стемніло, про їхній приїзд уже говорило пів села.
Наступного ранку до Марії прийшов хлопчина від старости й передав, що той просить її зайти. Навіщо саме, він не знав, тож дорогою вона встигла перебрати кілька можливих причин і жодна не здалася переконливою.
Біля дому старости стояли ті самі коні, яких вони з Орестом бачили напередодні. Один із дружинників сидів на лаві під стіною й неквапливо стругав ножем уламок дерева. На появу Марії він майже не звернув уваги.
У домі старости Марія застала трьох учорашніх вершників. Кремезний дружинник зайняв місце біля вікна, худорлявий чоловік зі шкіряною торбою сидів за столом над паперами. Молодого вершника, який напередодні їхав попереду решти, Марія впізнала відразу.
– Ось і вона, – сказав староста. – Заходь, Маріє. Це Любомир, молодший син князя.
Ім’я Марія вже чула від Зоряни. Молодий чоловік коротко кивнув їй, наче не помітив, що вона затримала на ньому погляд.
– Він уже бував у наших краях, – продовжив староста. – Князь відправляв його сюди, коли почали зникати люди, а посіви – незрозуміло чому псуватися. Тепер приїхав знову. Останнім часом краще не стало.
– Гірше, – озвався чоловік за столом, не відриваючись від паперів.
Староста невдоволено глянув на нього, але сперечатися не став.
– Тебе покликали через Ярину. Її мати розповіла, що того ранку зустріла тебе дорогою. Ти сказала їй, що щойно бачила Ярину.
Марія не чекала, що її питатимуть про той ранок.
– Так.
– Де ви зустрілися? – запитав Любомир.
– Біля нашої хати. Вона зайшла до мене вранці.
– Казала, куди йде?
– На луки. Її рідні вже були там.
– Нічого незвичного ти не помітила?
– Ні. Вона була як завжди.
Худорлявий чоловік занотував відповідь.
– На тілі не було ран чи чогось іншого, що пояснило б її смерть, – додав староста. – Тому й хотіли дізнатися, чи не помітила ти чогось того ранку.
– Дякую, Маріє, – сказав Любомир. – Я ще огляну околиці. Можливо, знайдемо те, чого досі не помічали.
Дорогою додому Марія раз у раз згадувала Любомира. Після розповіді Зоряни важко було дивитися на нього без неприязні. Марія була певна, що саме він послав своїх людей за дівчиною і через нього та не повернулася додому. Тепер княжий син знову ходитиме цими місцями, розпитуватиме про зниклих і шукатиме причини чужих смертей, наче сам не мав стосунку до однієї з них. Що більше вона про це думала, то сильніше злилася.
#2307 в Фентезі
#401 в Темне фентезі
#414 в Містика/Жахи
сильна героїня, таємниці та розслідування, слов’янська міфологія
Відредаговано: 17.10.2026