Розділ 1. За межею вогнів

Того вечора Марія зовсім не збиралася йти до лісу. Та опівночі вона вже блукатиме між деревами, слухаючи голос Ореста.

Поки що справжній Орест стояв по той бік купальського багаття, сміявся з друзями й приділяв аж надто багато уваги дівчині, якої Марія не знала. Багаття горіло від самого заходу сонця. Час від часу хтось підкидав хмиз, і над вогнем злітали іскри. Довкола співали, грали музики, десятки голосів перебивали один одного. Діти бігали між дорослими, поки їх не відганяли подалі від жару, а кілька хлопців один за одним перестрибували через полум’я. Коли комусь удавалося пролетіти особливо високо, з натовпу лунали вигуки й люди розступалися, даючи місце наступному.

Марія чекала на Купальську ніч уже кілька тижнів, а тепер раз у раз поглядала на Ореста й думала, чи заговорить він нарешті з нею. Вони знали одне одного роками, і колись вона могла говорити з ним, не думаючи над кожним словом. Потім щось змінило. Вона почала помічати темне волосся, що падало йому на чоло, коли він сміявся, те, як легко він тримався з людьми і як вони самі тягнулися до нього. Відтоді навіть після найпростішої розмови ще довго згадувала, що сказала і чи не сказала чогось зайвого.

Того дня вона надто довго обирала квіти для вінка. Орест, звісно, на нього навіть не глянув. Зате червоні стрічки у волоссі дівчини біля нього Марія помітила відразу. Та щось розповідала, раз у раз нахиляючись ближче, а він слухав і усміхався. Коли дівчина торкнулася його руки, Марія змусила себе відвести очі. Було безглуздо сердитися. Орест нічого їй не обіцяв і навряд чи здогадувався, скільки часу вона витратила на той клятий вінок.

Поруч стояла Ярина, її давня подруга. Ще вдень вони разом плели вінки. Ярина принесла вузьку пурпурову стрічку, розрізала її навпіл, одну половину вплела у свій вінок, а другу простягнула Марії.

– Тепер у нас будуть однакові, – сказала вона й сама взялася вплітати стрічку між квітів.

Тоді Марію це лише розсмішило. А зараз Ярина вже якийсь час спостерігала за нею з ледь помітною усмішкою, поки нарешті не нахилилася ближче.

– Якщо дивитимешся на Ореста ще трохи, він і звідти це помітить.

Марія відвернулася від вогнища.

– Я на нього не дивилася.

Ярина лише всміхнулася й сперечатися не стала. Вона глянула кудись за Маріїне плече.

– Він сюди йде.

Орест уже обходив вогнище. Марія поправила вінок і спробувала придумати, що сказати, коли він підійде. Нічого путнього на думку не спадало, хоча ще вдома вона могла вигадати з десяток цілком нормальних речей, про які вони могли б поговорити.

– Ви йдете потім до річки? – запитав він.

– Звісно.

Марія одразу пошкодувала, що відповіла так швидко. Орест лише кивнув.

– Добре. Ми підемо, коли вогонь почне згасати.

– Так, ми також будемо, – сказала Ярина.

Хтось із хлопців гукнув Ореста, і він повернувся до гурту неподалік.

Ярина дивилася на Марію так, що слова були зайві.

– Мовчи.

– Я нічого не сказала.

– Тобі й не треба.

Марія глянула на неї з докором, але Ярину це анітрохи не збентежило. Вона вже хотіла щось додати, коли поруч хтось голосно засміявся. Згадали стару легенду про цвіт папороті – той самий, що нібито з’являвся лише раз на рік, опівночі на Івана Купала.

Усі знали, що папороть не цвіте. Та це нікому не заважало сперечатися про те, що може зробити її квітка. Один із хлопців запевняв, що вона відкриває скарби, заховані під землею. Дівчина поруч казала, що той, хто її знайде, почне розуміти мову тварин. Хтось чув, що квітка дозволяє бачити те, чого не помічають інші. Кожен додавав щось своє, перекрикуючи музику й сусідів, і невдовзі вже неможливо було зрозуміти, де закінчується одна історія й починається інша. Розповідали різне, але майже в кожній версії було одне й те саме: якщо підеш уночі шукати цвіт папороті, можеш зустріти в лісі щось інше.

За галявиною починався ліс. Тут, біля багаття, серед музики, сміху й знайомих голосів, ця частина легенди звучала не надто переконливо. Марія все життя ходила в ті ліси й ніколи не бачила там нічого страшнішого за розлюченого кабана. Та зараз за останніми освітленими вогнем стовбурами нічого не було видно, і ліс здавався більшим, ніж удень.

Одна з дівчат запитала, що вони взагалі робитимуть із квіткою, якщо знайдуть.

– Одружуся з тією, хто мені її принесе, – кинув Орест.

На нього одразу посипалися насмішки. Сам до лісу йти полінувався, зате одружуватися готовий. А якщо першою квітку знайде якась стара баба – доведеться тримати слово. Орест сміявся разом з усіма, і невдовзі розмова перейшла на інше.

Марія теж сміялася. Звісно, його слова вона не сприйняла всерйоз. І все ж знову подивилася на темні дерева за галявиною. Їй хотілося побачити Орестове обличчя, якби вона раптом повернулася з лісу з квіткою, якої, на думку всіх довкола, не існувало. Дурний жарт про одруження тут ні до чого. Принаймні так Марія собі сказала.

Згодом усі пішли до річки. Стежка вела крізь високу траву, попереду рухалися люди з маленькими вогниками в руках. Після жару від багаття ніч здавалася прохолодною, а музика за спиною поступово стихала. Ярина йшла поруч і щось розповідала, але Марія слухала не надто уважно. Ліс раз по раз опинявся десь на краю зору.