Знайомства крізь запах кориці

Новий ранок пах корицею. Я змішала її з ніжним медом і додала до тіста, яке щойно дійшло в теплій мисці біля плити. Муки було трохи, але я вирішила зробити м’які булочки — ті, що закручуються спіраллю, щедро промащуються вершковим маслом, посипаються цукром і корицею, а тоді печуться до золотавого кольору, доки не наповнять дім ароматом щастя.

Сьогодні я хотіла відкрити двері кав’ярні трохи раніше. Була субота, і в повітрі витала якась особлива, лінива святковість. Так хотілося, щоб хтось зайшов. Просто, без нагоди. Просто так.

Я вдягла свою улюблену лляну сукню з вишивкою на подолі — трохи вільну, трохи наївну, зовсім не міську. Заплела волосся у недбалий пучок і підфарбувала губи — сама собі для настрою. У відображенні вікна я собі сподобалась.

— Я тобі принцесу принесла, — всміхнулась вона. — Така корисна — сливки і трохи горіха, сама закручувала. Може, до чаю… чи до твоїх солодощів.

— Пані Орисю, дякую, ви як фея, — я взяла піалу, відчула пряний запах — і вже знала, що покладу цю “принцесу” в начинку до кексиків. — Заходьте на каву.

— Я лиш на хвилинку, маю ще йти до аптеки, — відмахнулась вона, та вже сиділа на стільчику біля вікна, роздивляючись інтер’єр. — У тебе тут, як у листівці. Тільки музики бракує.

— Поставлю тихеньку. Я слухаю іноді французьке.

— А може, й добре. Знаєш, мені здається, до тебе сьогодні зайде хтось особливий, — підморгнула вона і посьорбала каву з моєї нової керамічної чашки.

Я всміхнулась. І хоча це було сказано як жарт, у грудях щось тьохнуло.

Обід минав повільно. До кав’ярні заходили двоє старших чоловіків, які сідали за крайній столик і обговорювали новини, раз по раз кидаючи: “О, та смачно у тебе. А є ще?” Була й жінка з дитиною — дівчинка років чотирьох, обвита кучерями, взяла собі малиновий лимонад і поцілувала мене у щоку, просто так. Я ледь стримала сльози.

Аж ось тихенько задзвеніли двері — і я, наче відчувши, хто це, обернулась.

— Доброго ранку, — промовив знайомий голос, у якому було щось заспокійливе, наче вітання старого друга.

Він стояв у дверях — засмаглий, у простій лляній сорочці з закоченими рукавами, з трохи втомленими очима, але з тією самою приязною усмішкою. Мирослав. Неначе й не минуло кілька днів. Неначе й не були ми ще зовсім чужими.

— Вітаю, — я не стрималась і теж усміхнулась. — Ви сьогодні знову по щось смачненьке?

— Якщо чесно, — він пройшов до стійки, нахилившись трохи вперед, — я прокинувся з думкою про шоколадні кекси з ожиною. Ті самі, про які розповідав. І уяви собі — запах шоколаду ніби сам мене привів.

— То ти не просто клієнт, а справжній віщун, — засміялася я. — Вони якраз щойно з духовки. Ще теплі.

— То я вгадав? — Його очі засвітилися.

— Вгадати таке могли тільки свої, — пожартувала я і подала йому тарілку з кексом, зверху на якому блищала ще свіжа ожина.

Він узяв її обережно, ніби боявся порушити магію моменту.

— Як тут гарно стало, — мовив, окинувши поглядом інтер'єр. — Квітів побільшало. І вишивка на стіні нова?

— Так, подарунок від пані Орисі. Каже, що це «на щастя». Я її слухаюсь. Вона, здається, усе знає краще за мене.

Мирослав усміхнувся і відкусив шматочок кексу.

— Знаєш, — промовив він, пережовуючи, — цей смак повертає мене в дитинство. Моя бабуся пекла майже такі самі. Щоправда, без ожини — у нас тоді більше чорниці було. Але дух... отой самий.І дім, і запах сосен, і червоне світло вікна ввечері — все ніби повернулося на мить.

Я мовчала. Ці спогади, вимовлені не голосно, а щиро, торкалися чогось у мені.

— Ти казав, що ти місцевий? — спитала я, щоб продовжити розмову, бо не хотіла, щоб ця мить завершувалась.

— Ага. Бистриця — моє рідне місце. Але з дитинства жив у місті. Повернувся недавно. Тут інше повітря, розумієш?

Я кивнула. Ще й як розуміла.

— А ти? — запитав він м’яко.

— Я... тікаю, напевно. Від міста, від шуму, від себе колишньої. Шукала спокою. І знайшла ось — село, тумани, тісто й трохи смутку.

— А тепер?

— Тепер вже трохи більше радості, — відповіла я, сама здивувавшись, що це правда. — І трохи більше себе.

Він замовк на мить, втупившись поглядом у вишивку на стіні. А потім мовив:

— Ти тут дуже на місці, знаєш? Наче завжди тут була. Це рідкісне відчуття — коли людина десь чужа, але виглядає так, ніби все її давно чекало.

Я не знала, що сказати. Мені хотілося подякувати. І водночас — обійняти цю фразу, як плед, і загорнутись у неї на цілий вечір.

— Дякую. Справді дякую.

— За що?

— За те, що прийшов. За те, що пам’ятаєш, які кекси тобі снились. І що розповідаєш щось своє. Це, мабуть, найсмачніше в усьому.

Він підвів брови і розсміявся:

— Зараз би ти ще сказала, що “спогади — це спеції до життя”, і я б узяв тебе за філософа з варильною плитою.

— Може, я саме нею і є, — зітхнула я жартома. — У кожного ж свій фронт роботи.