Спартак і ожинове передчуття

День почався якось м’яко, по-весняному ніжно. Повітря було свіже, і в ньому відчувалась солодка волога — ніби сад подихнув на неї й нашепотів: 

«Сьогодні буде день, гідний меду».

Дівчина ще довго лежала в ліжку, прислухаючись до ранкової тиші. Вона вже не здавалася такою гнітючою, як у перші дні. Навпаки — у ній щось було приємне. Цокання настінного годинника, легке скрипіння даху, шелест трави під вікном — усе це ставало її ритмом, її музикою. 

На кухні, яка за кілька днів перетворилася з простої кімнати на маленьку святиню тепла, було затишно. У повітрі ще вчора ввечері завис аромат кориці — вона готувала пробне тісто для нового десерту. Цього разу — «Спартак», торт, у який вкладено було не лише інгредієнти, а й пам’ять. Мама готувала його рідко, з особливою зосередженістю. Медові коржі, охолоджені на рушнику, завжди пахли терпко й глибоко. Маленька дівчинка тоді ще не знала, як складно це робити. Вона лише стояла збоку, спостерігаючи, як ложка крему повільно розмащується між шарами тепла й дитячої віри у добро. Тепер вона знала — це важко. Але й дуже потрібно.

Сьогодні коржі вдалися як ніколи. Духовка працювала слухняно, тісто вийшло еластичним, а крем — саме таким, яким мав бути: легким, але щільним, із легким відтінком ванілі. 

Вона саме почала складати торт, коли почулося легке постукування у вікно. Повернувшись, побачила знайому хустку й усмішку, з якою можна було хоч на війну — пані Орися.

— Юленько, я принесла баночку абрикосового — вона тут як принцеса серед варення! — весело гукнула вона, стоячи з банкою абрикосового у руці. — Може, на тістечко помастиш?

— Заходьте, будь ласка, — відгукнулась дівчина, швидко витираючи руки об рушник.

— От бачиш, а казали, що ти тиха і не дуже говорюча. А насправді просто скромна та культурна. Ну нічого, я це швидко виправлю, — з усмішкою кинула пані Орися, проходячи на кухню. Жінка принесла не тільки варення, а й букетик чебрецю, «щоб повітря не забуло, як пахне горище бабусі». 

Вони сіли пити чай, поки торт відпочивав у холодильнику. 

Пані Орися багато розповідала: про стару швейну машинку, що досі працює, про свого чоловіка, який обіцяв їй козу на річницю, але замість того купив насос для колодязя.

— Він, певно, вважав, що холодна вода романтичніша за тепле молоко, — жартувала вона, — але нічого, я йому натомість спекла пиріг із лободою. Так і вчилися любити одне одного. Через смачне і не дуже.

Їхня розмова перетекла у мовчання, коли пані Орися уважно подивилась на дівчину і тихо сказала:

— Ти вже тут, Юленько. Це головне. Все інше — справа часу. А час, як і тісто, любить руки теплі.

Увечері, коли дівчина вийшла на ганок, щоб набрати повітря в легені, небо вже повільно фарбувалося в помаранчево-рожеве. Світ був лагідний, спокійний. І все було б як завжди, якби не постать, що з’явилась за хвірткою.

Високий, широкоплечий, у простій сорочці, засунутій у штани. Світле волосся трохи неслухняно лягало на чоло, а в руках — гілочка ожини. Він підійшов не надто близько, ніби даючи простір. Очі — глибокі, спокійні, мов осінній вечір.

— Добрий вечір, — сказав просто. — Я чув… що тут є дівчина, яка пече.

— Ну, є, — відповіла вона, трохи здивована й трохи зацікавлена.

— Я Мирослав. Живу нижче, трохи понад річкою. Приніс це… — він простягнув гілочку ожини. — Може, надихне. 

— Вона ще не достигла…

— Саме так. Але вона — як спогад. Недозрілий, трохи терпкий. Бабуся пекла шоколадні кекси з ожиною. Я не пам’ятаю смаку. Але пам’ятаю, як пахло. І завжди думав: от би ще раз.

Він посміхнувся трохи винувато. Не як чоловік, що чекає, що йому щось винні. А як той, хто прийшов сказати:

«Я пам’ятаю щось ніжне. І хочу знову доторкнутись до цього.»

— Я не обіцяю, що вийде, — відповіла вона після паузи.

— А я не обіцяю, що забуду, — м’яко кивнув він.

Поклав гілочку на дерев’яне поруччя й пішов. Просто пішов, залишивши у повітрі щось більше, ніж аромат недозрілої ожини.

Вночі вона не спала. 

Розкреслювала в зошиті рецепти. Додавала до шоколадного тіста краплю міцної кави — щоб відтінити ягоду. Писала в куточку сторінки:

«Шоколадні кекси з ожиною. Як запах спогадів. Як перше "можливо".»

Серце стукало повільніше. І вперше за довгий час — у такт життю.