Перші крихти мрії

Сонце того ранку вийшло швидко, рішуче — як той, хто вже більше не може чекати. Його промені заливали підлогу теплом, а повітря було густим від запаху весни: свіжа трава, трохи диму, трохи вологи, що ще лишилась у тріщинах землі після дощу. У домі було незвично затишно. Коли вона прокинулась, не одразу згадала, де знаходиться. Але в шурхоті фіранки, у скрипі дверей була не самотність, а щось наче очікування.

Плитка на кухні ще холодна, але це не дратувало — навпаки, бадьорило. Вода в чайнику зашипіла, ніби вітаючи: «Доброго ранку». Вона заварила улюблений полуничний чай, притисла до обличчя чашку — і відчула, як тепло проникло глибоко, за щит серця. 

Там, де вчора ще була втома. 

Приміщення, у якому вона тепер мешкала, колись було хатою старенької. Скромна, але міцна, із товстими стінами, вишитими серветками над ліжком і дерев’яною підлогою, що рипіла на кожному кроці. Ліворуч — невеличка кімната з двоспальним ліжком і поличкою книжок. Справа — кухня, світла, з великим вікном і широким дерев’яним столом. Із вікна видно сад і стежку, що вела до старої криниці. На кухонних полицях вже стояли банки з варенням, мука, спеції, а на гвіздку — її улюблений фартух. В одній із шаф вона знайшла старенький мідний кавник і тарілку з відколотою крайкою, яка дивним чином стала найулюбленішою.

Цей дім був ще не зовсім її, але вже й не чужий.

Тієї весни вона ще шукала себе.

Опівдні, щойно сонце піднялось вище, дівчина нарешті наважилась. 

З баночкою ягідного соусу в руках, вона постукала в хвіртку будинку пані Орисі.

— Та заходь, Юленько! — гукнули зсередини, ще до того, як вона відкрила. Дім пані Орисі пахнув сушеними яблуками, ваніллю й м’ятою. Усе було маленьке, акуратне, вишиті серветки, старі фото в рамках, тріскуча піч. Сама Орися сиділа за столом, розтираючи в мисці сир для сирників.

— Це вам, — дівчина простягла баночку. — Учора варила.

— Та ти, Юлічка, золото, а не дівчина. Сідай. Зараз спробуємо твоє варення під сирничок, — підморгнула бабуся. — А я якраз про тебе думала. І снилась ти мені! В усьому в шоколаді, з фартушком та смішним носом у кремі. Кажеш: «Сьогодні буде чизкейк, але не простий — з малиною!»

— Ви ще й віщунка, напевно!— Яка віщунка? Старенька жінка з нюхом на хорошу випічку! От скажи: ти ж щось задумала?

І вона розповіла. Щиро. Про мрію — відкрити щось своє, маленьке, затишне, у цьому ж будинку. Про каву, тортики, про людей, які заходили б не лише їсти, а й дихати теплом.

— Так і зроби, Юленько. От подивись — яйця у Марії, мука в Миколи, м’ята в мене, молоко у Галини. Люди тут як хмари — бувають важкі, але несуть дощ, а після нього все росте. Якщо з душею — підтримають. А тістечка… Ти печи те, що пахне домом. Медівник, спартак, шарлотку. І щось своє, що будеш вигадувати сама. Щоб дивувалися. Щоб поверталися.

Вона слухала, затамувавши подих. І вже бачила уявою: креми, бісквіти, шоколад, ягоди. А ще — усмішки тих, хто заходитиме просто спитати, що сьогодні в меню.

— А назву придумала? — спитала Орися.

— Ще ні… але вона прийде. Коли буде готова.

— А ти не поспішай. Спочатку придумай — що б сьогодні приготувати. Бо без цього — ні назва, ні кав’ярня не заживуть.

Вдома вона ще довго стояла на кухні. Перебирала рецепти в пам’яті, згадувала мамині поради, бабусині зошити з плямами від тіста. Врешті-решт вирішила: сьогодні — медівник. Запах заполонив усе приміщення. Він заліз у штори, в подушки, в думки. Коли тісто пеклося, вона сиділа біля вікна й дивилась, як повз проходить Валентина в білому капелюсі. За нею — Галина з кошиком. 

— То що, вже кав’ярня? — спитала Валентина, зупиняючись.

— Ще не зовсім. Але вже смачно.

— Якщо буде медівник — я прийду навіть без запрошення! — сказала Галина.

— А якщо буде спартак? — підморгнула у відповідь.

— То я принесу табуретку й поселюсь тут.

Вони засміялися. А всередині вперше за довгий час з’явилось щось схоже на щастя.

Пізніше, коли вона вийшла на подвір’я винести кухонні відходи на компост, помітила малого Назара, який їхав на велосипеді, а пес Бім тягнув його за ногу.

— Пані кондитерко! — вигукнув він весело. — А що буде завтра?

— А ти як думаєш? — усміхнулась вона.

— Спартак! Бо сьогодні медівник, а значить — далі має бути ще смачніше!

— Ну ти стратег, — засміялася. — Тоді готуй ложку!

Він махнув і щез за поворотом, а вона ще довго стояла, дивлячись услід. І думала: як мало треба, щоб почати відчувати себе на місці.

Увечері, коли чай знову був гарячим і пах полуницею, вона відкрила блокнот і написала:

«Сьогодні — медівник. Завтра — можливо, спартак. А післязавтра — торт із полуницею. Не тому, що треба. А тому, що хочеться. Бо це — моє.»

І хай кожен день буде пригодою. І кожна пригода — зі смаком.