Там, де хтось каже "добрий день"

Сонце того ранку виглядало сором’язливо — крізь тонкі хмари, що повільно дрейфували над Бистрицею. Повітря було свіже, трохи прохолодне, з ароматом сирої землі та молодої трави. За ніч на подвір’ї розкрилися кульбаби, і яблуня під вікном рясно обсипалась пелюстками — ніби хтось присипав землю білим цукром.

Юля прокинулась раніше, ніж зазвичай. Сьогодні в ній не було болю. Не було й ейфорії. Була дивна рівновага, як тиха вода в чашці. Її тіло захотіло руху. А душа — свіжого повітря.

— Треба пройтися, — сказала вона вголос. Її голос звучав ніби трохи хрипко, але в ньому з’явилася рішучість.

Дівчина одягла бежевий кардиган, штани, зібрала волосся в недбалий пучок. Обличчя було без косметики, але очі — ясні. У руках — тканинна торбинка на випадок, якщо знайде щось на місцевому ринку. Або просто захоче щось понести.

Вулиця вела вниз між двома рядами будинків. Хати були різні:  старі, новіші, оббиті вагонкою, з дерев’яними ґанками. Майже біля кожного дому — квіти. Не з магазинів. А ті, що ростуть там, де їх садили ще прабабусі. Вони не прагнули вражати — вони просто були.

На розі першої вулиці її привітала стара бабуся, що сиділа біля плетеного кошика з яйцями.

— А ти, певно, нова? — підняла на неї лагідні очі.

— Так. Мене Юля звати.

— Я — Орися. Он та хата з рожевим виноградом — моя. Як буде час, зайдеш. Я печу паляниці. А ти якась ніжна, видно, любиш домашнє.

Юля всміхнулась і зніяковіла.

— Я… пекла. І люблю, так.

— І добре. Тут усе, що з любов’ю — росте. Навіть тісто, — бабуся підморгнула. — А тобі по вулиці вниз і ліворуч — там базарчик маленький, може щось приглянеш.

— Дякую вам, пані Орисю, — сказала Юля і справді вперше відчула — їй хочеться повернутись. Просто так. Без причини.

На базарчику стояли кілька прилавків — лавки, табуретки, килимки просто на землі. Місцеві продавали зелень, яйця, домашній сир, сушені яблука, м’яту в пучках.  Я ж купила невеличкий мішечок лісових ягід — дівчина з довгою косою продавала їх із кошика, вистеленого листям.  «Щойно зібрані», — сказала вона. І в тому було щось дивне — скільки тут щирості в простому “щойно зібрані”.

— А ви хто будете? — запитав чоловік за сусіднім прилавком.

Сивий, з добрими очима. Його руки були загрубілі, нігті трохи в землі — видно, що працює.

— Юля. Я з міста. Тимчасово… або й не зовсім тимчасово.

— Ну от і добре, що не зовсім. Я — Степан. Тримаю пару кіз і ще щось по господарству. Як потрібне буде молоко — приходьте.

І додав:

— Тут люди не питають «чого ти приїхала». Ми просто вітаємось. І час покаже.

Юля знову усміхнулась. І вперше — не вимушено.

Коли вона поверталась назад, небо почало світлішати. Вітер торкався плечей, немов заохочував іти далі. 

На повороті її зупинив голос:

— Пані, а ви будете тут жити?

Перед нею стояв хлопчик, років десяти. Веснянкуватий, з рудим песиком на повідку.

— Спробую, — відповіла, і раптом засміялась.

— Обіцяю бути хорошою, — сказала вона, нахилившись до нього. — А як тебе звати?

— Назар. А це Бім. Він не вкусить, тільки коли голодний.

Бім гавкнув, наче підтвердив.

Коли Юля зайшла додому, вона раптом зрозуміла, що щось змінилось. Той самий дім. Ті самі речі. Але вона вже була іншою. Легшою. Теплішою. Обпорошеною добрими словами й поглядами.

На кухні вона дістала з торбинки лісові ягоди, відчинила вікно й почала готувати ягідний соус — не для когось. Для себе. Для цього дому. Для душі.

Поки варився соус, вона накинула кілька слів у свій блокнот:

«Якби смак душі був ягідним, він був би теплим. Як тут. Хочу, щоб моя кав’ярня пахла цим. Цими словами. Цим “Добрий день”»...

Це сталося наступного ранку — коли я, ще з недопитим чаєм у руках, виглянула у вікно й побачила знайомий жест. Бабуся Орися махнула мені хустинкою — коротко й чітко, як у дитинстві мама махала на “йди вже додому”.

Мені стало смішно. Але я вдяглась, прихопила баночку ягідного соусу й рушила. 

Будинок бабусі Орисі був ще затишніший, ніж я собі уявляла: старий горіх нависав над дахом, на підвіконнях — фіалки в глиняних горщиках, а з відчинених дверей пахло…

— Та це ж ваніль?! — видихнула я, щойно зайшла.

— Ой, дитинко, та не ваніль — це старий рецепт! Сирники на манці, з цедрою лимона й добрим настроєм, — відповіла Орися з усмішкою і затягла мене за стіл.

Я простягла баночку.

— Це вам. Я вчора варила. З ягід на базарчику.

— То ти ще й вариш? Може, не така вже й городянка ти, як прикидаєшся, — примружилась вона. — Сідай. Їстимемо.

Ми їли сирники з вишневим варенням, пили компот зі свіжої м’яти й груш, а я слухала, як у кімнаті цокає годинник, як у дворі кудкудакає курка, як світ ніби обіймає нас обох.