Дні, що тягнуться повільно

Мій перший ранок у Бистриці прокинувся повільно.

Світло проникало крізь блідо-жовті штори, розмальовуючи кімнату м’якими, золотистими плямами. Надворі щебетали птахи — не нав’язливо, а спокійно, як тиха розмова між старими друзями. Вони співали так, наче знали мене давно, ще до болю, ще до Антона.

Я лежала, заплутавшись у ковдрі, й ловила тишу. Та тиша була не порожньою — вона дихала. Скрип підлоги, далекий гавкіт собаки, шелест трави за вікном. Мені здавалось, що навіть туман за стіною дому обіймає небо — обережно, щоб не злякати ранок.

Коли я встала, мої ступні торкнулись холодної дерев’яної підлоги. Від того холоду я прокинулась повністю — тіло звикло до плитки, до теплих капців, до звуків міського життя. Тут усе було інакше.

На кухні я знайшла старий чайник. Він був трохи пошарпаний часом, але ще цілком справний. Вода текла повільно — наче теж тільки прокидалась. Я відкрила коробку з речами, знайшла баночку свого улюбленого полуничного чаю й усміхнулась. Це був чай, який я завжди заварювала після важких днів — трохи кислого, трохи солодкого, з ароматом лісової суниці, тепла й дитинства. 

Я сіла біля вікна, загорнулась у картатий плед, який взяла з собою з міста, і вдихнула аромат чаю. Пар здіймався повільно, закручувався спіраллю в повітрі, ніби мріяв стати частиною туману за вікном.

Під вікнами цвіла яблуня. Її пелюстки ще не обсипались, і здавалось, що вона світиться сама по собі. Я спостерігала за тим, як легкий вітер торкався гілок. І відчула — щось у мені трохи розм’якло.

Ввечері я вийшла на ґанок. Далеко чути було дзвіночки — хтось вів корів чи овець, ще далі лунало «ой, ой, та куди ж ти» — хтось говорив до свого песика, і той, очевидно, мав власну думку.

Стара жінка в хустці сиділа на лаві біля сусіднього двору й тримала в руках клубок ниток. Вона не глянула на мене одразу — тільки коли я наблизилась, мовила:

— А ти новенька, чи не так?

— Так, — сказала я тихо.

— Ну, будеш тут жити — воно все вляжеться, — і вона знову опустила погляд на нитки.

Я не знала, про що вона, але ті слова чомусь застрягли в мені.

Наступного дня було похмуро. Сірі хмари ковзали між гір, повітря було вогким і важким. Я провела день у кімнаті — не хотіла виходити. В голові крутились думки про Антона, про все, чим ми були. І чого не стало. 

Я відкрила вино. Ту саму пляшку, що купила на нашу останню річницю. Наливала собі келих за келихом. Не для смаку — для знеболення. Слухала дощ, слухала себе. Вино робило мене м’якшою. Потім сльози самі з’явились. І я вперше не втекла від них. Я просто сиділа, обійнявши подушку, й пила. Як п’ють не від радості — а від зневіри.

У голові змішалось усе: дні, вулиці, фрази, усмішки, його руки. А потім ніч. Темна, липка, мовчазна. Я заснула прямо на підлозі, в пледі, з келихом, що скотився десь під стілець.

Прокинулась із пульсацією в голові. Горло пересохло, очі щипали. Я ледве підвелась, і довго стояла над умивальником, тримаючись за край раковини, поки холодна вода стікала по моїх зап’ястках.

У дзеркалі — я. Збита, втомлена, сира. Але жива.

І тоді — вперше за багато тижнів — я мовчки запитала себе: «А що далі?»

Не було відповіді. Але була пауза.

Чиста, ніби після грози.

Я сіла за стіл і взяла блокнот. Відкрила на чистій сторінці. Подивилась у вікно — туман розсіювався, десь далеко кричала сорока. Я написала великими літерами:

«Моя кав’ярня. У цьому домі. Маленька. Жива. Моя.»

І потім — все, що з’явилось: 

рецепти, атмосфера, світлі штори, запах кориці, дитячий сміх з вулиці, баночки з полуничним варенням, і старий чайник, який обов’язково має стояти на плиті.

Я не знала, з чого почати. Але знала: треба почати.

І вперше ця думка була не страшною — вона зігрівала.