Там, де все починається

Я зупинилась на узбіччі вузької гірської дороги й вимкнула двигун. Дощ тільки-но закінчився, і крізь запітніле лобове скло повільно проступали обриси ялинового лісу. Вони, як і я, стояли мовчки — стрункі, мокрі, притихлі після бурі. Туман огортав дерева м’якою пеленою, ніби хтось великою теплою ковдрою накрив цілу гору.

Я сиділа в машині, не зводячи погляду з тієї картини. І хоч знала, що за декілька хвилин мушу вийти, розвантажити коробки й валізи, поселитись у маленькому дерев’яному будинку — не могла змусити себе рушити.

Це був не просто переїзд. Це було щось інше. Як крик тіла, який перетворився в мовчання душі. Я приїхала сюди, щоб зникнути. І, можливо, знайти себе.

Мене звати Юля. Мені двадцять п’ять. І все, що я вмію — пекти. Я знаю, як пахне справжнє вершкове масло. Знаю, скільки хвилин варити сироп для карамелі, щоб він не закристалізувався. Я можу закрити очі, вдихнути аромат тіста — і сказати, чого в ньому бракує. І коли я це роблю, я відчуваю щось близьке до щастя.

Але щастя — це більше, ніж запах випічки.

Коли Антон пішов, я спершу не вірила. Думала: просто пауза. Тимчасово. Відновимо. Мені хотілося вигоріти, але натомість я засахарилась — усередині все застигло, як заварний крем у холодильнику: густо, тихо, прісно.

Ми не лаялись. Не кидались словами. Просто він перестав приходити ввечері й прокидатися поруч. І, здається, ще раніше — перестав дивитися в мене, хоч і дивився на мене.

Одного дня його речей не стало. І мене теж.

Селище Бистриця зустріло мене дощем і запахом деревини. Тут було тихо. Не та міська тиша, в якій завжди щось дзижчить або проїздить. Це була інша тиша — природна, справжня. Як ніби світ зменшив гучність, залишивши лише серцебиття землі.

Дім, який я орендувала, був схожий на той з дитячих малюнків: дерев’яний, з різьбленими віконницями, старий, але доглянутий. У ньому було щось… затишне, людяне. Мені навіть не хотілося знати, хто тут жив до мене. Я просто подякувала.

Дощова вода стікала з ринв, торохтіла по дахівці, вікна трохи запітніли зсередини. Я розставила коробки, на кухні знайшла старий чайник, наповнила його й поставила на плиту.

Полички пахли деревом і часом. У банці з написом «літо» я знайшла сушений полуничний чай — свій. Я привезла його ще з міста.

Улюблений.

З сушеними ягодами, ледь кислуватим гібіскусом, натяком на м’яту й теплою ноткою кориці.

Той, що пахне спокоєм і пам’яттю.

Вечір я провела на терасі з чашкою полуничного чаю. Дощ вже припинився, але повітря все ще було вологим. Пахло туманом, мокрою травою й яблунею під вікном, що тільки-но розквітала. Я загорнулась у плед і обіймала чашку — як якоря, що тримав мене на поверхні.

І тоді я просто сиділа. Без сліз. Без думок. Я втомилася бути сильною. Але й розбитою вже не хотіла бути.

Я просто була.

Тиша всередині не лякала — вона давала простір дихати.

Я не знала, що буде далі. Не планувала. Не мріяла.

Але з кожним ковтком чаю всередині щось… відтаювало.