Глава 9

Глава 9 

Понеділок. Не можу зібратися з думками. Я знову побачу його. Джентльмен так ні разу не позвонив і не написав мені. Невже для нього наша остання зустріч нічого не означала. Невже ті слова, що він говорив були не щирими. Я поволі піднімаюся на другий повер офісу. Проходжу повз  його кабінет та чую звідти  голоси. Один із них це голос Олександра Андрійовича, інший —  жіночий. Не  його секретарки Лілії Павлівни, більше схожий на ... на Наталі. Про що саме розмовляли розібрати було важко, але те що в кабінеті —  весело, було зрозуміло одразу

— Катерина Петрівна! - покликали мене.

— Доброго дня, Ліля Павлівна ! — отже не помилилась, подумала я — Ви не знаєте де Наталя Іванівна? — поцікавилась у секретаря.

— Мабуть у Олександра Андрійовича, — на її обличчі з'явилася широка усмішка.— На шістнадцять тридцять директор чекає вас із квартальним звітом! — добавила вона.

Кивнувши головою, я попрямувала на своє робоче місце доробляти звіт. Часу на роздуми не було. Це  можливо пішло мені на користь, адже не було часу розкисати.

В назначений час я стояла біля дверей.  

— Доброго дня, Олександр Андрійович! 

— Заходьте, Катерина Петрівна.

Розмова була лише офіційного характеру, жодних ніжних поглядів чи слів. Саша ретельно вивчав мій звіт, перепитував те, що його цікавило. Я тим часом розглядувала  вираз його обличчя.  Хотіла  зрозуміти чому він так себе поводить? Мені так хотілося обняти його, вдихнути його запах, торкнутися його губ. Та  він сидів незмінно з суровим поглядом та навіть не дивився на мене. На очі почали навертатися сльози. Раптово він подякував за роботу, натякаючи що я можу бути вільна. Скориставшись тим, що Саша не підводить погляду — швидко вийшла з кабінету.

Не знаю як дойшла до свого столу.  Серце стискалося в грудях так, що тяжко було дихати.  Сили наче покинули мене, в голові гуділо, перед очима почало плисти. Ноги стали ватними, а через секунду перестали слухатись зовсім. Я відчула, що втрачаю свідомість.

***

— Катя, катя! Що з тобою? — чую знайомий голос. В очах починає розвиднятися. Я бачу Антона та Наталку. Вони стоять, зігнувшись наді мною та дивляться великими переляканими очима. Я лежу на підлозі, моя голова у Наталки на колінах. Ще двоє співробітниць стоять осторонь і щось шепчуться між собою. Козар допомагає мені підвестися та подає стакан води. П'ю жадібними ковтками та сідаю за свій робочий стіл. Відмахуюся від всіх. Пояснюю, що забула випити ліки та демонстративно риюся в сумці. На щастя, знахожу  вітаміни, що купила для мами. Не показуючи блістера, витискую їх на лодонь та ковтаю, запиваючи водою.