1

Останнім часом я часто задумуюсь про сенс життя. В голову лізуть парадоксально контрастні думки: вірю в чудо і знаю, що його робить сама людина, іноді дивлюся битву екстрасенсів, дивуючись їхнім можливостям і в цей же час твердо знаю, що існує фізика, біологія, які точно можуть пояснити плин часу і всього, що в ньому відбувається. Розпліваюся, мов шоколад, що тане не в роті, а в руках, від пар, що йдуть мені назустріч, тримаючись за руки і даруючи одне одному ніжні посмішки… Ну, в принципі, така собі замріяна старомодна двадцятип’ятирічна тітонька, яка живе міражами книжок і легких мелодрам. Життя складається майже як по сценарію: школа, університет, робота за спеціальністю. І знову ж таки, в принципі, як у основної маси. Хоча ні, - роботу за спеціальністю сьогодні мають лише привілейовані особи. Отже, частково я – особлива. 

Мої думки – мої найкращі друзі. Ось і зараз я йду прохолодним осіннім вечором по освіченій відданими своїй роботі ліхтарями вулиці, замріяно перебираю ногами, милуючись узорами жовто-коричневого листя. Вже осінь. Темніти стало рано, тому з роботи я повертаюсь вже по темному. Але це навіть гарно. Люблю вечори і ночі – у них приховується казка (за парасолькою Оле Лукойє) та щось таємниче і загадкове. У колективі, де я працюю, немає молодих дівчат, а старші колеги занадто заклопотані квочки, щоб марнувати свій час на таких, як я. Ось і говорю сама з собою. Точніше думаю сама з собою. Перебираю свій робочий день, тиждень, місяць. Як це насторожуюче не звучить, але мені подобається один учень. Одинадцятикласник. Та як подобається? Просто красивий хлопець та й не дурний надодачу. Чому у мене не було такого однокласника? Мабуть, точно б закохалась… Знову парадоксальність бере кермо у свої руки: вчителька – учень – симпатія. Без сумніву, вплив прочитаних книжок. Чомусь зовсім не поспішаю додому. Ось знайома кав*ярня. У них є смачна кава. Зайду. 

На щастя, зайшовся вільний столик. Смачна кава, роздуми про сенс життя, споглядання ідеологічних типових картин взаємостосунків представників протилежної статі – ідеально проведений час. Чим і займаюся.

Несподівано мої глобальні роздуми перервало запитання: «Можна біля Вас присісти?» Я здригнулася і підняла очі. Переді мною стояв Він – ідол моїх думок, взірець світових канонів, божество глянцевих журналів і … просто красивий хлопець. «Звичайно», - просто відповіла я , хоча всередині заграв духовий оркестр, його перервали «Руки вверх», а їх – Стас П*єха. «Немає вільних місць, офіціант запропонував підсісти до когось і вказав Ваш столик», - пояснив ідол. «Напевне, це добре, - посміхнулась ніяково я, - це громадське приміщення громадської кав*ярні». Ідол уважно розглядає мене, ніби приміряється. Я теж вирішила роздивитись його без паніки. Ми влаштували таке собі змагання з передивляння – виграє той, хто передивиться. Наш спаринг перервав офіціант – він приніс ідолу меню. Той невдоволено цмакнув і відірвав погляд. Я вирішила перемогу приписати собі. «Будете що-небудь? – запропонував взірець і просто красивий хлопець. Я кинула погляд на свою порожню чашку. «Мабуть, не відмовлюся від чашечки кави», - він покликав офіціанта зробив замовлення на дві чашечки кави. «Тож давайте познайомимось? - запропонував хлопець. – Мене звуть Андрій». «Зоряна», - просто відповіла я . «Зоряна? Яке незвичайне ім*я! ви не схожі на уродженку західної України!» - в його голосі бриніло тепло і щире привітне здивування. «А я й не є звідти. Просто, мої батьки любили вносити у буденність життя щось незвичайне, кольорове. От я і є одна з краплин тієї незвичайності», - чесно, я вже навіть трохи втомилася розповідати всім про своє ім*я – воно дійсно привертає до себе увагу. Хм, в даному випадку – це д-у-ж-е добре, оскільки є можливість зав*язатись розмові. «Ви привертаєте до себе увагу», - зауважив Андрій. Я здивовано подивилась на нього, а в голові поселилась думка «у мене на лобі написано, що я чуднадвадцятип*ятирічнатітонька». «Чому?» «Ви прямо світитесь якоюсь таємничістю, неоднаковістю, нетиповістю. Не придумав ще, чим це можна пояснити. Раціоналістично думаю, що способом життя та сферою діяльності, тобто, специфікою роботи», - точно, написано на лобі «самотня вчителька, яка банально читає романи і дивиться мильні мелодрами». «Хотілося б розкрити завісу Вашої таємничості. А де Ви працюєте?», - мені здалось, що мій ідол збирається взяти у мене інтерв*ю. «Як банально це не звучить, я працюю у  школі. Вчителька», - очі ідола загорілись бурштиновим вогнем – у нього істинно карі очі, не чорні, а коричневі. «Дійсно, це банально. Але це так необхідно! Тепер я зрозумів, чому Ви вирізняєтесь з-поміж відвідувачів, - він весело посміхнувся, - а чому Ви сидите і спокійно п*єте каву, коли, за народними переказами, Ви маєте сидіти вдома і перевіряти купи зошитів, працювати над конспектами і читати безліч підручників?» - я здивовано роздивляюся Андрія. «Звідки така обізнаність щодо вчительського життя? – це реально спрацювала жіноча цікавість, оскільки не часто отак у кав*ярні можна зустріти красивого хлопця, який буде говорити з тобою про школу. «Моя мама працює вчителькою. Я ріс із позначкою «вчительська дитина», знаю всі зворотні сторони цієї медалі: зразкова поведінка, відмінник у навчанні, мінімум уваги, теплоти, піклування, вільного часу від мами», - він не без якогось суму вимовив це речення на напівдиханні. Мені стало його шкода. В голові поселилась ще одна думка-світоч «мене і мою сім*ю жде ТАКЕ життя? (поки що це риторичне запитання). «А ким працюєте Ви, Андрію?» - мені аж занадто цікаво було дізнатися, ким можуть працювати ТАКІ красиві хлопці. Не грузчиками ж на базарі. «Я працюю в одній компанії. Співзасновник. Співдиректор», - тааак, типічна казка про Попелюшку: вона бідна, він – принц. Ну, принаймні, у моєму житті це вперше. «Народна легенда говорить, що у співзасновників завжди дууже багато грошей, то чому ж Ви п*єте каву у такій непрезентабельній кав*ярні?» - моє зауваження прозвучало дещо саркастично, але мені дійсно цікаво, чому багатії приземляються до нас, простих смертних. Один із видів розваг? «Тінь Вашого сарказму не пролетіла повз мене. Це класний заклад і мені подобається тут бувати. Коли у мене вільний вечір, я дозволяю собі розслабитись за чашечкою смачної кави», - я з цікавістю спостерігала за своїм співрозмовником. Мені він дуже сподобався і мої думки танцювали хоровод під мантру «не йди, не йди, не йди». «Я також полюбляю тут бувати, але я Вас раніше не бачила. Контингент тут настільки одноманітний, що ми скоро будемо вітатись одне з одним», - я посміхнулась, окинувши поглядом присутніх. Кава закінчилась і щось мені прошептало, що час додому. «Мені вже треба йти», вимовила я ніби вирок. Андрій посміхнувся і відповів: «А чи не відмовите Ви мені, якщо я запрошу Вас на нічну прогулянку містом? Мені дуже сподобалось наше раптове знайомство і, як принц із казки, (аааа!- мої думки) я не хочу відпускати Вас так швидко». Моя самооцінка розпливлась у посмішці чеширського кота. «Не відмовлю», - просто без банальності відповіла я.