І так буває, людина, що вимкнув Кремль

Продоження

«Виходить, він сам вимкнувся…» — подумав Леонід

Роздуми про те, що сталося, знову накрили Степана великою хвилею.

— Звідки в мене таке? Як я так можу?.. — думки роїлися, наче бджоли у вулику.

У дитинстві він відрізнявся від своїх однолітків. Природний розум давав йому більше знань — вони не приходили звідкілясь, а просто були.

Коли старша сестра одружилася зі священником у сімдесятих — це була подія. Місцева преса навіть писала, що студентка, комсомолка, відмінниця (як у старому радянському кіно) вийшла заміж за служителя культу. Як таке можливо — і все це в радянському стилі!

Станіславу, чоловікові сестри, дали парафію в глухому селі на Черкащині. Літо Степан проводив у них. Природа там була мальовнича: вишневі садки, груші, яблуні. Хата, що належала парафії, стояла біля ставка — вірніше, ставок був просто в городі.

Часто зі Стасиком — точніше, отцем Станіславом — ходили вдосвіта на риболовлю. Багато не ловили, але сам факт добування тішив чоловіче его. Для Степана це був рай на землі.

По суботах, неділях, а також під час церковних свят Степан прислужував отцю Станіславу в церкві — не сам, а з місцевим хлопчаком, який був старший. Як звали цього паламаря, Степан уже не пам’ятав. Його завжди дивував професіоналізм хлопця — знання перебігу літургії, відчуття моменту, коли треба подавати або забирати кадило, виносити велику свічку для читання Євангелія.

Мабуть, тому, що він був онуком старости церкви — дуже старого і дивного дідуся. Маленький Степан не міг пояснити вміння хлопчика діяти настільки точно.

На якесь церковне свято отець Станіслав запросив до себе гостей. Сестра приготувала смачну вечерю — готувала вона відмінно, це у неї від мами. Прийшов староста, сусід-парторг із дружиною (у селі така посада була — щось на кшталт замполіта при голові колгоспу, відповідального за курс партії на місцях). За столом сиділи ще кілька людей — розмовляли, випивали, закусували.

Після чергової чарки, захмелівши, отець Станіслав щось сказав на вухо дідусеві-старості. Той уважно подивився на нього й ствердно кивнув. Потім дідусь попросив показати долоню сестрі Степана. Вона подала руку. Староста закрив очі й за хвилину сказав:
— Ви у нас довго не затримаєтесь…

Після цього він замовк.

Наступною взяв руку дружини парторга — там «читання» було довше й красномовніше. Потім — самого парторга, який, зрадівши почутому, налив собі ще чарку й виголосив тост:
— Дай, Боже, щоб усе збулося!

Після цього староста взяв ручку трирічного хлопчика — сина сестри, Іванка. Затиснув дитячий кулачок у своїх мозолистих руках і сказав:
— Цю дитину чекає тяжке, повне випробувань життя.

Згодом так і сталося. Ваня блискуче вчився у медінституті, але на третьому курсі спробував наркотики — і все скінчилося: і навчання, і безтурботне життя. Потім була в’язниця, а далі — життя пішло шкереберть.

Дійшла черга й до старшого хлопчика — Степана. Дідусь узяв його руку, подивився просто у вічі й, нічого не сказавши, відпустив. Настала коротка тиша, потім застілля продовжилося звичним гамором.

Згодом гості почали розходитися. На малого Степана ніхто не звертав уваги. Гості прощалися, цілувалися, клялися у вічній дружбі — вірніше, алкоголь робив це за них. Лише дідусь-староста підійшов до хлопчика, простягнув руку й сказав:
— Дуже приємно було познайомитися.

Степан аж зашарівся.

Ці далекі події сімдесятих років нахлинули на нього в одну мить. Він дуже чітко пригадав будинок, людей, їхні обличчя. Церкву, де прислужував. Церква в спогадах заграла теплом у душі — навіть не зовсім теплом, а приємною тривогою, схожою на відчуття першого поцілунку на шкільній дискотеці. Дивно, приємно і трішки боязко.

Особливо йому подобалось в олтарі, за іконостасом. Туди мали вхід лише чоловіки — і то не всі: священник, паламарі та дідусь-староста. Посередині стояв великий стіл — престол, укритий золотою парчею. На ньому — велика Біблія в металевому окладі, підсвічник і безліч інших церковних речей.

Цей церковний антураж захоплював Степана. У дитинстві він мріяв бути, як отець Станіслав: ходити, махати кадилом, виголошувати молитви, бути причетним до таємниці. Те, що Бог є, у нього не викликало сумніву. Тільки дитячий розум не міг збагнути, як бородатий дідусь сидить на хмарі, як намальовано на церковній стіні, і спостерігає за всіма людьми на землі.
А ще — знає думки кожного.

— Ну добре, треба спати, — повернувся до реальності Степан. — О, вже 22:10…

Залізши під ковдру, він повернувся на правий бік, заплющив очі й заснув.

Через дві з половиною години прокинувся — щось пройшло через усе тіло. Сильний імпульс. Його природу та відчуття пояснити було неможливо. Степан узяв телефон із тумбочки й почав набирати номер…

 

— Скажи, Льоню, як ти вважаєш, як ця людина чи люди з нами зв’яжуться? Приїдуть? Пришлють грака? А, може, екзотичну папугу? — Лесь знову повернувся до свого амплуа — усе піддавати сумніву й жартувати, хоч і не завжди влучно.
— Не знаю, але знаю точно, що зв’яжеться, — дуже серйозно відповів Леонід.

Він глянув на годинник — було 00:30. Це час його найінтенсивнішої роботи: зустрічей, переговорів, документів. А о другій-третій ночі можна було вже подумати про сон. Не спати — подумати.

На дубовому столі загудів телефон. Цей апарат використовувався для спецзв’язку — дзвонити на нього могли лише кілька людей: члени уряду, міністри, довірені особи, члени родини.

— Слухаю, — сухо промовив Леонід.
— Добрий вечір. Я вас не розбудив? Маєте кілька секунд?
— А хто це? — грізно спитав Леонід.
— Ви прочитали мою записку? Я передав її через свого чорного, літаючого друга.
— Так, — пом’якшуючи голос, відповів Леонід, — прочитав. І маю до вас багато запитань, які хотів би обговорити особисто, не телефоном.
— Добре, я згоден. Завтра скажу, де і коли ми зустрінемось.

— Дякую. Доброї ночі, — відповів Леонід, але Степан уже вимкнув телефон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше