=9= Віриш - не віриш, все одно перевіриш

Іван сидів в машині і спостерігав через вікно за своєю дружиною. Вона так відкрито посміхалась. Посміхалась якомусь мужику. А той теж не відставав від неї, шкірився як ненормальний. Так і хотілось підійти та стерти їхні посмішки. Одному із них назавжди. 

А він же ж не повірив, коли Светка йому розповідала про його жінку. Вона теж працювала в фірмі Данила. Навіщо той взяв на роботу свою колишню, Іван не знав, та й не його то було діло. А Світлана так розпалялася, який нещасний Іван і яка невдячна його дружина. Він з нею так носиться, а їй цього виявилося замало і вона кинула його заради іншого.

Не повірив, не хотів вірити. І Світлана це зрозуміла якимось чином. Тому й поспішила виложити йому все, що знала. І про те, що поки Іван не знаходив собі місця, через розлуку з коханою, поки наважувався поговорити з дружиною, але це ніяк не вдавалося, бо боявся почути, що вона надумала про їх стосунки… Аж смішно. Він, дорослий чоловік і боїться. Поки його рвало зсередини, Ксенія в цей час розважалась з якимось оленем. Іван одразу відмітив співзвучність імені з тваринкою. Навіть тварину жаль стало, що з отаким порівнюють. «У неї сьогодні побачення з Олежкою». Олежка, хай йому! Светка навіть повідала де і коли вони зустрінуться, мовляв, не віриш – можеш сам перевірити. 

І він перевірив. Он як сміються. Як ВОНА йому посміхається. Івану так ні разу не посміхалась. А вдягнулась як! Для іншого! 

Чоловік не міг витримати таких тортур. Вдарив щосили по рулю і рвонув в сторону домівки друга. Сьогодні він буде упиватись власним горем і коньяком. 

І він упився. Так упився, що наступного дня ледве піднявся. Коли хоч трохи прийшов до тями, в голову одразу полізли картинки вчорашнього вечора, наче старий діафільм дивився. 

Як вона могла так з ним? Як вона могла так з НИМИ? Чому одразу не сказала? Боялася? Маячня! Крутити за його спиною з іншим не боялася, а повідомити йому, про те, що між ними все скінчено боялася? Так вона й сказала! Тайм-аут, перерва їй потрібні! Ага, як же! 

Чого їй не хватало? Що було не так в їхньому житті? Він же ж так старався для неї, для її щастя. Невже того було замало?

Голова розривалася від рою думок і питань. Іван почувався загнаним в кут і вихід бачив тільки один. 

Незважаючи на зраду дружини, він все рівно звинувачував себе. Він не зміг зробити свою жінку щасливою. Не міг викликати на коханому обличчі посмішку. А той інший міг і робив це. Він сам бачив, власними очима, які зараз хочеться виколоти, можливо так зможе стерти це з пам’яті.

Усвідомлення того, що хтось інший тішиться з його дружиною відзивалося гострим болючим відчуттям по всьому тілу та печінням в очах. Що це? Сльози? Таким слабким він був лише в далекому дитинстві. І зараз. Бо так і не зміг ощасливити свою жінку і тепер має відпустити її. Віддати іншому. Але так не хочеться її втрачати.

Та навіщо мучити, утримуючи жінку біля себе, коли не можеш дати їй все необхідне? Вірно, нема чого так чинити. Навіть якщо вона залишиться з ним, як воно буде? Іван кожного дня буде дивитися в її обличчя і бачити там тільки муки? Він так не зможе, це вб’є їх обох. Не одразу, довго катуючи, потроху буде вбивати. Він не може так з ними вчинити. З нею не може. Не дивлячись ні на що, не може. Вона має право стати щасливою. Нехай не з ним, але їй так буде краще. Без нього. З іншим. 

Іван кохає свою Ксюшу, тому відпусть. Можливо хоча б так у нього вийде подарувати їй частинку щастя. Хоча б раз за весь час він зробить щось правильно по відношенню до дружини. Як виявилося, навчитися стримувати себе, змінити себе було замало.

З цими думками, та схожими на них, Іван проходив до самого вечора. А потім зібрався і поїхав до дружини. Поки ще дружини.