=1= Звичний ранок

Ксенія сиділа за невеликим кухонним столиком з чашкою гарячої кави і задумливо розглядала вид, який відкривався з вікна. Ось тільки пейзажу за цим самим вікном вона не бачила. В її голові билось одне питання, яке заважало насолоджуватися будь-чим, поки не знайдеться відповідь на нього. «Коли її життя стало таке… прісне?»

Ні, в цілому, все прекрасно. Вона керує декількома ювелірними магазинами. Двома, якщо точніше, на ціле місто-мільйонник. Взагалі, магазини їхньої мережі є всього в шести областях. Вироби у них різних відомих зарубіжних брендів, дорогі, дозволити собі може далеко не кожен. Відповідно і клієнтів не так багато, але постійні. І прибуток стабільний, хоч і не самий великий. Був невеликий. 

Після п'яти місяців роботи на своїй посаді (на той момент магазин був один на все місто), чоловік познайомив її з місцевим ювеліром, який займався виготовленням виробів під замовлення. Ксенія тоді скептично поставилася до такого знайомства, навряд чи цей чоловік зможе їй допомогти. Вона вже не перший тиждень намагалася вмовити керівництво фірми заключити контракт з державними ювелірними заводами, щоб розширити асортимент і, тим самим, клієнтську базу. Бо вітчизняні вироби дешевші і попит серед звичайного населення на них є. Але відповідь завжди була одна: «Ми працюємо з ексклюзивом і тільки». Її чоловік тоді, напевно, щось прочитав на її обличчі, бо подав ідею заключити контракт саме з цим ювеліром. І ось тут до неї дійшло: адже так, ручна робота - а це і є той самий ексклюзив. Плюс, вироби без всіляких брендів, а отже ціна на них нижче. А це означає, що їх собі зможуть дозволити не тільки сильні цього міста та їх оточення.

Таку ідею в центральному офісі погодили і через півроку, проаналізувавши показники їхнього магазину, почали запроваджувати подібну практику в інших містах. А Ксенія отримала повагу і прихильність керівництва, ну і прибавку до зарплати, куди ж без неї.

І вона була щасливою, та й зараз, вроді щаслива. В неї є подруги, коханий чоловік, хороша робота. Ось тільки…  як там в книгах пишуть: очі не горять, обличчя не сяє? Ось і в неї так. 

В коридорі почулося човгання. Чоловік прокинувся. Швидко накривши на стіл звичний сніданок з омлету та овочевого салату, Ксенія повернулася на своє місце до вже досить вихоловшої кави.

- Доброго ранку. – почула вона голос чоловіка й повернулася до нього обличчям. 

- Доброго, – відповіла посміхаючись.

Іван сів навпроти неї і взявся за сніданок. Ксенія ж, як і кожного ранку, милувалась чоловіком. 

Красивий, не дивлячись на постійно хмурий вираз обличчя. Не надзвичайно вродливий, а по-своєму, по-чоловічому гарний. Фігура, хоч зараз на обкладинку якогось журналу. І це в тридцять чотири! Особливо, якщо порівняти з чоловіком Ліки. Той в тридцять в цьому плані почав просідати. Але Ліка значення такій дрібниці не надає, головне любить, а там нехай хоч і з вагітним пузом.

Але все ж, дивитися на ось такого статного чоловіка куди приємніше.

- Вань, сьогодні п'ятниця, Светка зове в клуб, – повідомила чоловіку Ксенія.

- Добре, – відповів Іван, через хвилину якихось роздумів.

- Підеш з нами? – з неприкритою надією запитала чоловіка, вони давно нікуди разом не ходили. Поїздки до родичів не рахуються.

- Ні. – стало скупою відповіддю і Іван піднявся із-за столу, прихвативши з собою пусту тарілку.

Поставивши посуд в мийку Іван вийшов з кухні, а Ксенії так і захотілось проревіти «Чому?». Але вона змовчала. Знала, що не відповість, ніколи не відповідає.

Через десять хвилин знову почулись чоловічі кроки, потім звуки звичного вовтузіння в коридорі і незмінне:

- Я пішов.

- Люблю тебе! – прокричала з кухні Ксенія.

У відповідь почула тільки як грюкнули вхідні двері.

Іван зізнання в коханні їй майже не говорив. Пальців однієї руки достатньо, щоб перерахувати всі ті мізерні рази. Він взагалі всі ці рожеві ніжності не любив. Напевно, то все вік – так Ксенія собі це пояснювала – між ними різниця сім років.

Загалом, звичайний ранок в їхній сім'ї. Вона навіть не помітила як по її щоці скотилася одинока сльоза.