«Будильник задзвонив рівно о 6:00. Тихий, мелодійний – такий, що не розбудить сусідів, але порушить мою внутрішню тишу. Хоча я вже давно прокинулася. Не тому, що виспалася, а тому, що просто... Не могла більше лежати. Сон став чужим. Він перестав бути відпочинком – тепер він для мене був лише притулком, якого я більше не досягала.
Мої очі відкрилися повільно. Стеля – стара, потріскана, з плямами часу. Я вже знала на пам'ять кожну тріщинку у стелі... У цій тиші щось гуділо. Не ззовні. Усередині. Це був гул втоми. Шум думок, які не мали голосу.
Зітхнувши, я сіла на ліжко. Підлога скрипнула. Не від ваги – від присутності. В кімнаті було холодно, але я цього не відчувала. Моє тіло давно перестало реагувати на холод. Воно звикло. Як і душа – до болю.
Чай із вчорашнього вечора стояв на підвіконні. Холодний, терпкий. Я зробила ковток. Просто... Просто, щоб щось зробити. Підійшла до дзеркала. Дивилася довго, хоча я не бачила себе – лише образ. Дівчина з запалими очима, тонкою шкірою й тихою втомою у зіницях. – "Посміхнись", – подумала і посміхнулась. Не щиро. Не для себе. А так, як навчилася. Так як від мене чекають. Посмішка в дзеркалі – як пластир на рану, яка давно загноїлася.
Я одягла форму – акуратно випрасувану, білу, як чистий лист, на якому вже не писалось. Волосся – в звичайний пучок, акуратний, стриманий.» — як і вона сама. Перед виходом із кімнати зупинилася. Кинула оком на стіл – там лежав відкритий щоденник. Написане ще з учора: «Втома не кричить. Вона шепоче. Але постійно. І я більше не чую себе.»
«Дорога до коледжу пройшла, як завжди, мов у тумані. Люди, авто, рекламні вивіски – усе змішалося в сірий потік, що не залишив сліду у пам'яті. Я йшла швидко, наче тікала. Але не знала – від чого. І навіщо. У коридорі коледжу пахло дезінфекцією, паперами і кавою з автомату. Хтось сміявся. Хтось лаявся. Хтось боровся зі сном. А я боролася з собою.»
— Привіт! — вигукнула однокурсниця. — Як справи?
— Все добре, — відповіла одразу. Рефлекс. Автоматизм. «Ніхто не хоче чути правди», — подумала я. — «Правда незручна. Правда втомлює. Правда потребує участі».
Її вважали ідеальною. Сильною. Ввічливою. Завжди на місці, завжди в темі, завжди готовою допомогти. І саме це її вбивало. — «На парах я сиділа рівно. Записувала чітко. Ручка виводила слова, але мозок майже не слухав. Він захищався від перевантаження. Кожне нове слово – як камінь у рюкзак. Але я не зупинялася...» — Ти знову все знаєш, — усміхнувся хтось поруч.
— Просто намагаюсь не відставати, — відповіла вона. І посміхнулась. Завжди посміхалася.
Її запитували про матеріал, просили пояснити, позичали конспекти. Вона давала всім себе – у дрібних порціях. Так, ніби її нескінченно багато. Так, ніби вона не вичерпна, але після кожної допомоги вона ставала легшою. Не від полегшення – а від того, що ще трохи віддавала себе.
«Повернувшись додому, я не вмикала світло, просто скинула взуття, пройшла до вікна і сперлася на підвіконня. Світ за вікном жив. А я – ні. Я ковзала очима по вогникам вікон сусідів, по фарах машин, по далекому місяцю. Вони не бачать мене, і можливо це навіть добре.» — Вона сіла на ліжко, поклала голову на коліна. Тиша огорнула її, як ковдра. Справжня, не дзвінка – мовчазна. Тиша, в якій вона нарешті могла зняти свою маску та не грати роль. І вперше за день... вона заплакала. Без звуку. Без надриву. Просто – сльози, як вода з переповненої чаші. Потім знову відкрила щоденник і написала: «Я знову пройшла день. І ніхто не помітив, що я зникаю. Цікаво, скільки ще таких днів у мене залишилося?» — Вона закрила щоденник, склала руки на колінах і подумала: Як це – коли тебе обіймають просто так? Без приводу. Без обов'язку. Без того, щоб щось від тебе хотіли?
І засинаючи сидячи, прошепотіла: — Можливо, завтра я знову зможу усміхатися. Хоч трохи. Для них...