1

присв. Оксані Рудик

вчительці музики класу бандури моєї доньки.

Музична школа. Субота. Залізна хвірточка відкрита. Дівчатка з важкими наплічниками збираються на репетицію. Старші самі, найменших приводять батьки. За спиною несуть бандури в чохлах, обережно, бо інструмент примхливий. Декому йти недалеко, є й такі, що приїздять автобусом з ближніх населених пунктів. 
Бандуристочки.
Розсідаються по своїх місцях. Менші в перший ряд, потім старші. Розмови, нотки, обійми. Не бачились 2 тижні. Мама-Вчителька вже тут, з бандурою на колінах щось тихо розказує мамі Софійки і настроює бандуру. Руки підкручують кілки, струни щипаються, серце чує музику. Як то вдається одночасно? 
Бо практика. Бо роки. Бо живе цим.
Всі є? Хто хворий? У нас виступ за тиждень. Діти, не пийте ту газовану воду, охрипнете. Розспівуються. Усіх чує колективно і кожного окремо. Очі в очі. Молодці. Добре. Починаємо.
Дехто з батьків залишається, нишком знімає на телефон уривками, для сімейних спогадів. Дитина вчила, в колективі вперше гратиме. Пишаються. Хвилюються. Співпереживають.
Настя, де твої нотки? Забула. Сідай біля Олі. Ще раз. Другий куплет. Підспівує. Допомагає. Голос хрипить вже.  Попрацюєм над вступом. Гарна пісня. Знайшла, дістала ноти, щось переробила, звучатимуть особливо. 
Бо вони у неї найкращі. Бо живе ними.
Ніби добре виходить. Задоволена. Але хвилювання не йде. З кожним днем наростатиме. 
Діти, дома повторюйте свої партії, бережіть себе, не хворійте. Треба співати). Прощаються. Обіймаються. Хтось залишається поговорити. Вона слухає. Радіє. Ось Софійка щебетуха щось розказує про школу. Старші  діляться своїми секретами. Їй довіряють. ЇЇ люблять. Бо то взаємно. Бо живе ними.
З понеділка навчання до пізнього вечора. Діти йдуть до Неї з відкритим серцем. Бо наповнює їх не лише музикою. Тут тепло, тут спокійно, часом весело, і насварить люблячи, не бояться ЇЇ, тільки червоніють через невивчений урок. Знайшла новий твір для Яночки, під її характер, вона відчує, вона зіграє. Треба записати і на конкурс. То буде гарно, вже уявляє і посміхається. Пальчик великий отак тримай.. тааак, добре. 
А подумки вже на конкурсі, чує як досконало зіграє дитина. Бо вірить в неї. Бо живе цим.
А Олька як шпарить! Швидко і в темпі, пальці бігають струнами і голос цього року зазвучав впевненіше. Коли встигла вирости? Ще недавно не торкались ноги підлоги, як сиділа на кріслі з бандурою. Їй пісню знайшла, гарну веселу. Ох, як заграє на конкурсі! 
Урок в наймолодшої учениці. Вчимо про лисичку-сестричку, допомагає тримати бандуру, бо більша за неї, пальчик щипає струну і дитя виспівує "я гусятка пааас-лааа.." разом з вчителькою, заглядає в очі, бачить посмішку і кивок. Молодець. І росте над собою, і тішиться, що співає і грає, майже сама. І Вона тішиться, бо отримує і дарує любов. Бо живе такими уроками.
Екзамен.
Хвилюється за кожного. Спершу наймолодші. Бояться. Шукають підтримку поглядом. Вона дивиться, подумки програє разом з ними кожну нотку, додає впевненості поглядом, підказує губами. Раптом забудеться, десь помилиться, то нічого, продовжуй далі, впевнено. Обіймає подумки, заспокоює, а сама хвилюється вдвічі більше. Бо вони знають, вчили, бо вони у неї найкращі. Бо живе ними.
Ніч буде довгою. Після виступів завжди так. Не може спати, бо ще під впливом вражень. Музика грає й досі, ніби аудіозапис, прокручує знову і знову всі виступи її дітей. Такі реальні. Чує кожну ноту, вслухається. Не може натиснути паузу. Не йде сон. Переживає за кожну помилку і пишається кожним вдалим виступом. А музика й досі грає. В голові і в серці. Не може по-іншому. Бо живе цим.
День виступу ансамблю. Іванка прийшла. Підтримати. Зігрти з ученицями школи, хоча сама вже закінчила. А як інакше? Вона частинка Грона нашого, Калинового. Вероніка приїхала здалеку, добирались маршруткою з мамою, не спізнились. Як добре. Метушиться дівчачий гурт, переходить помада з рук в руки. Ось Йордана розспівується в коридорі. Заслухались. Настя косу плете до пояса. Всі зібрались, і батьки в очікуванні милуються дітьми. 
Бандури настроєні, коси заплетені, віночки одягнені, губи намальовані, хвилювання за посмішками сховане, нігті на пальчиках - готові! Остання репетиція перед виступом.
Мами фотографують. Діти посміхаються. Бандури звучать. Вона диригує. Усе!. На сцену!
Увага на руки і почали! З першим звуком переноситься в іншу реальність. То ЇЇ Всесвіт. Вона тут живе. Тут і зараз в цей момент пісні - Вона творить Диво, і переносить у Нього всіх учасниць ансамблю. Від найменшої Владочки, яка смішно мотилькає ногами, не дістаючи підлоги, щипає пальчиками струни, але вже так артистично посміхається, переводячи погляд з бандури на вчительку, до дівчат випускниць, що вже мають досвід у схожих виступах, та попри те, всеодно хвилюються. Зараз вони всі одне ціле. Одне Калинове Гроно, об'єднане піснею, дружбою і любов'ю до музики, до бандури. Які вони гарні! Зараз, у цей момент гри та пісні!. Як вони звучать! Від мурах по шкірі до сліз радості! У залі тиша. Їх слухають, затамувавши подих, бо вони торкають за душу. Вони вміють. Їх навчили. І котиться залом клубочок любові, що бере початок від маленьких пальчиків до великого серця Вчительки. Оплески! Браво! Щасливі і трохи втомлені ще не скоро заснуть цієї ночі, бо гратимуть знову подумки... 
Бо вони живуть цим...

І. Дерпак