Сонце пробивалося у вікно крізь щільні лляні штори, розрізаючи напівтемряву спальні довгими золотистими лезами. Тіні від меблів лягали на підлогу темними плямами, і лише монотонне цокання годинника на стіні порушувало тишу.
Джейдан нерухомо сидів у глибокому шкіряному кріслі, обхопивши пальцями чашку з міцною кавою. Напій давно охолонув, вкрившись тонкою плівкою, але він цього не помічав. Його похмурий, важкий від безсоння погляд прикіпів до дівчини в його ліжку.
Вона здавалася такою крихітною і беззахисною, згорнувшись клубочком під ковдрою, що в грудях защеміло від дивного почуття. Розсипане по подушці волосся закривало половину її обличчя, вії злегка тремтіли, а брови ледь зійшлися до перенісся, ніби вона боролася з чимось навіть там, уві сні.
Джейдан заплющив очі, і пам'ять миттєво підкинула йому кадри їхньої поїздки зі «Стентона». Вона нагадувала некеровану стихію, що збилася з курсу й сама не знала, куди себе несе: то вибухала, випльовуючи образи й називаючи його «придурком із миловидним личком», то раптом завмирала — тиха, відчужена, з поглядом, що провалювався кудись повз нього, ніби його взагалі не існувало.
Він досі відчував на шкірі фантомне тепло її долонь — нестерпно ніжне, воно пекло сильніше, ніж сонце в пустелі. Джейдан стиснув зуби, намагаючись витіснити це відчуття, замінити його звичним гнівом, що роками був його надійним щитом. Та те, як вона благала торкнутися її, не виходило з голови. Ці благання здавалися гіршими за будь-яку зброю: його серце не мало права на інші почуття, окрім ненависті.
Дивлячись на неї зараз, він почувався спантеличеним. Вона не згадає й половини того, що накоїла, але він... він пам’ятав кожне її намагання звести його з розуму. Особливо її вуста. Солодкі від шампанського, гарячі від збудження й такі відчайдушно-сміливі, що завмирало серце. Їхній впертий посмак все ще горів на його губах.
Джейдан повільно відставив чашку на журнальний столик. Тихий звук дотику кераміки до скляної поверхні змусив його здригнутися: він мовби опритомнів після довгого сну. Сум’яття, що нуртувало в ньому ще кілька годин тому, осіло важкою втомою, перетворивши його душу на поле після битви: розтрощені переконання, підпалені принципи, зруйновані упередження… Ця ніч не просто вибила його з рівноваги — вона зробила його беззбройним.
Провівши долонею по обличчю, хлопець відчув жорстку щетину, що встигла пробитися за ніч. Його втомлені рухи видавали катастрофу, наслідків якої він боявся: невже в його серці з'явилася тріщина? Маленька, майже непомітна — але достатня, щоб захисні стіни могли розвалитися.
«Ні, — подумки відрізав він, і його щелепи стиснулися так, що обличчя звело від болю. — Це тому, що якийсь покидьок вирішив скористатися нею. Я не міг просто кинути її».
Фаріда поворухнулася. З її губ зірвався тихий стогін, що змусив Джейдана миттєво вийти зі стану заціпеніння. Він не знав, що саме вона прийняла, і це незнання тривожило його сильніше, ніж він був готовий визнати. Він бачив різні стани — від дешевого алкоголю до елітних наркотиків на закритих вечірках Сейлема, але те, як Фаріда металася в його руках до самого ранку, було чимось іншим.
Він уперто списував власну тривогу на фізичне виснаження її організму. У стані, про який розповіла Іві, навіть найлегший стимулятор міг обернутися для неї катастрофою. Він переконував себе, що це лише здоровий глузд. Адже нікому не потрібен труп у власній спальні — особливо йому. Та навіть ця цинічна правда звучала фальшиво. Бо справа була не в можливих наслідках. І не у ворожнечі.
Справа була у самій Фаріді Рашиді.
Наблизившись до ліжка, Джейдан схилився над нею. Його рука мимоволі сіпнулася вгору, щоб торкнутися її чола і перевірити, чи спав жар, але він вчасно зупинив себе, стиснувши пальці в кулак.
Дівчина знову застогнала, цього разу голосніше, і повільно розплющила очі.
Світ навколо неї не просто плив — він перетворився на розмиті пікселі. Перше, що вона відчула, — це розпечений свинець, який, здавалося, залили прямо в череп. Голова тріщала від найменшого поруху повік, а в скронях нестерпно вистукувало серце.
— Де я? — вона мить боролася із відчуттям втрати реальності, поки нарешті не зосередила розсіяний погляд на Джейдані.
Він виглядав втомленим і розбитим, а його напружена постава видавала внутрішній шторм. Сорочка зім’ялася на грудях, верхні ґудзики він розстебнув, а каштанове волосся безладно спадало на чоло. Його очі — крижане море після безсонної ночі — дивилися на неї з сумішшю роздратування та полегшення.
— Я привіз тебе у свою квартиру, — відповів він, спостерігаючи за тим, як вона намагається усвідомити масштаб катастрофи. — Ти вперто відмовлялася говорити, де живеш, а залишити тебе в машині я не наважився — хтозна, на що ти перетворила б її до ранку.
Фаріда спробувала пригадати минулу ніч, збираючи докупи обривки, що боляче кололи свідомість: танець з Джейданом; грубі, отруйні слова Реджа, що розбили її віру в їхню дружбу; холодний вітер на даху «Стентона» і той відчайдушний, гарячковий поцілунок…
Вона пам’ятала, як її власне тіло зрадило її. Пам’ятала кожну секунду того принизливого безсилля: як пальці судомно впивалися в сорочку Джейдана, як вона благала його про дотики, що мали б стати рятівною прохолодою, а натомість лише сильніше роздмухували пожежу.
Жар, що випалював залишки розуму, не залишив місця для гордості, перетворивши її на когось іншого — налякану, спраглу жінку, чиїм єдиним орієнтиром у темряві став хлопець, якого вона присягнулася ненавидіти. Тепер кожен такий спогад повертався гострим ударом під дих, змушуючи почуватися слабкою. Зрадницею власних принципів.