Розділ 1

Холодне повітря роздирає легені на шмаття, наче я ковтаю бите скло, а не кисень. Гавкіт. Знову цей проклятий, надривний гавкіт десь за спиною. Вони близько. Набагато ближче, ніж були ще якихось десять хвилин тому.

М’язи горять пекельним вогнем, кожен новий стрибок відлунює тупим, ниючим болем у ребрах. Там, під брудною, зваляною шерстю, розцвітають чорні синці — сліди від важких чобіт моїх «гостинних» господарів. Задихаюсь. З пащі зриваються хмарки сизої пари, серце гупає об грудну клітку так несамовито, що, здається, ось-ось проломить кістки й вивалиться просто на мерзлу, вкриту жорсткою памороззю землю.

«Біжи, Ейро. Тільки біжи», — б’ється пульсом у скронях єдина думка.

Я петляю між деревами, різко змінюю напрямок, заплутуючи сліди. Я ж лисиця. Хитра, вертлява, спритна. МакФокси не славляться грубою силою, ми не премо напролом, як оті твердолобі кабани, і не розриваємо ворогів на шмаття, як ведмеді. Наша зброя — це розум і швидкість. Тільки от швидкість зараз мене зраджує. Тіло, виснажене тижнями сидіння в холодному, смердючому підвалі, відмовляється слухатись.

Пам’ять послужливо підкидає картинки: сирі кам’яні стіни, краплі води, що монотонно падають зі стелі, і постійний, зводячий з розуму голод. Мене майже не годували. Кидали якісь недоїдки, просто щоб не здохла завчасно. Знущалися. 

Пам'ять досі обпікає їхніми сальними, брудними поглядами. Їхні важкі руки залишали на моєму тілі синці, які з'являлися зовсім не від побоїв, а від їхнього хтивого, тваринного реготу хотілося виблювати власну душу. Вони брали те, що хотіли, використовували мене як безвільну живу іграшку. Реготали у свої пихаті людські пики, обпалюючи мою шкіру магічними іскрами, щоб почути, як я скавучу. Маги. Хай би їх усіх демони в пекло забрали! Тварюки, які вважають себе вінцем творіння, а нас, перевертнів, — лише звіриною. Дичиною для їхніх хворих розваг.

― Давай, білосніжко! Покажи, на що ти здатна! — лунає в пам’яті глузливий голос того виродка в сірому плащі, який сьогодні вранці відчинив клітку. — Добіжиш до Межі — ти вільна. А ні… твою пухнасту шкуру я кину біля свого каміна. Буде куди ноги ставити.

Лови. Вони влаштували на мене справжнісінькі лови. З гончими псами, з магічними амулетами, з азартом у чорних душах. Дали мені фору, сміючись у спину, бо були впевнені: виснажена, зламана лисиця далеко не втече.

Але вони прорахувалися в одному. Вони не врахували моєї жаги до життя. Я не здамся. Я вигризатиму свою свободу до останнього подиху, до останньої краплі крові!

Знову гавкіт. Гучніший. Пси взяли слід. Паніка холодною змією скручується в животі. Потрібно діяти. Думай, думай! Попереду, за густим чагарником, чується тихий, ледь вловний дзюркіт. Вода! Струмок, який ще не встиг остаточно промерзнути під покровом старого лісу. Це мій єдиний шанс змити запах.

Збираю залишки сил, відштовхуюсь задніми лапами й буквально пробиваюся крізь колючі гілки тернівника, не зважаючи на те, як шипи роздирають шкіру. З розгону стрибаю у воду. Крижана течія обпікає гірше за вогонь. Судомить лапи, холод миттєво пробирається до самих кісток. Вода забирає залишки тепла з мого худого тіла, але я терплю. Чвалаю просто по руслу, переступаючи через слизьке каміння. Течія збиває з ніг, кілька разів я ледь не захлинаюся, черпнувши мордою льодяної води, але вперто йду вперед. Пси загублять слід. Вони зупиняться на березі. Це дасть мені час.

Метрів через двісті я більше не витримую. Лапи дерев’яніють. З неймовірним зусиллям вибираюся на протилежний берег. Мене трусить так, що зуби клацають, вибиваючи дріб. Шерсть злиплася, стала важкою, тягне до землі.

Попереду крутий схил, порослий ялинами та вкритий підступним, промерзлим листям і слизькою багнюкою. Треба піднятися. Там, за цим пагорбом, ліс стає густішим, там більше схованок.

Чіпляюся кігтями за мерзлу землю. Роблю ривок. Один, другий. Груди розриваються від нестачі кисню. Ще трохи… Тільки б вибратись на гору. І раптом земля йде з-під ніг. Підступний пласт гнилого листя та мерзлої землі не витримує моєї ваги. Лапи ковзають у порожнечу. Я зриваюсь.

Світ перевертається догори дриґом. Падаю в урвище, боляче б’ючись боками об коріння, що стирчить із землі. Каміння шматує шкіру, гілки луплять по морді. Я навіть не встигаю згрупуватися, як на шаленій швидкості влітаю в повалене дерево десь на самому дні яру.

Гострий, пронизливий біль прострілює передню лапу. Такий сильний, що в очах на мить темніє, а з пащі замість повітря виривається здавлений, жалюгідний хрип. Якось перевертаюся на живіт. Пробую підвестися. Наступаю на праву лапу — і світ знову вибухає білими іскрами. Скиглення рветься назовні, та я з силою стискаю щелепи, прикушуючи язика до смаку крові. Тільки б не закричати. Тільки б не видати себе.

Біль пульсує, накочується хвилями, віддаючи в саме плече. Здається, я її зламала, або дуже сильно вивихнула. Оце так подарунок долі! Просто чудово! Біжи, лисичко, до свободи, тільки тепер на трьох лапах. Істеричний смішок народжується десь у свідомості. Древні предки, за що мені це все? Чим я вас так прогнівила у своєму минулому житті?

Але лежати не можна. Якщо я залишуся тут, у цьому яру, мене знайдуть за лічені хвилини. Спираючись на три здорові лапи, я змушую себе піднятися. Мене хитає, мов п’яну. Кожен рух — це тортури, від яких перед очима пливуть чорні кола. Але я шкандибаю вперед. Повільно. Жалюгідно. Ковтаючи сльози й крик.

Ліс стає густішим. Дерева обступають мене, наче мовчазні вартові. Темніє. Сутінки — мої друзі. У темряві в мене більше шансів. Я вже не чую гавкоту собак. Може, струмок дійсно допоміг? Може, вони втратили слід і ці маги-садисти повернули назад? Слабка іскра надії спалахує в змученому серці. Так. Ще трохи. Ще кілька миль — і буде нейтральна територія. Там вони не наважаться полювати. Там я зможу заховатися, зализати рани. Я виживу. Я обов'язково виживу.

Я так зосереджена на тому, щоб не наступити на поранену лапу і не впасти, що втрачаю пильність. Втрачаю той самий звіриний інстинкт, який мав би кричати про небезпеку.