Та сама.

Вона стояла на узбіччі, занурена в думки про щось своє, недосяжне. Квітчаста хустина, зім'ята від розпачу, сягала аж до землі. Землі, з якої блакитними очима дивилися квіти цикорію. Думки грали в перегони, і світлих серед них було найменше. Вони блукали в голові, наче в лабіринті, не знаходячи виходу. Мабуть, так часто буває. Кажуть, коли зачиняються одні двері, мають відчинитися інші...

Вітер бавився її волоссям: то зривався поривчасто, то знову ласкаво пестив, ніби гладив теплою рукою. Але їй було байдуже. В очах застигло німе питання. Вуст то торкалася ніжна, ледь помітна усмішка, то їх пронизував гострий біль. Це були спогади, що вже стали історією. Історією однієї родини — однієї з багатьох і водночас єдиної у світі, бо кожна сім'я неповторна.

Часом кажуть: рідні та близькі не йдуть у засвіти, а просто перестають бути поруч. Раніше так думала і вона. Це заспокоювало, і десь у душі жевріла надія: а раптом побачить у натовпі знайому постать, бодай зі спини... Та одного дня, зненацька, рушила в довгу й незворотну дорогу мама. (Цей ритуал прощання люди часто пам'ятають як у тумані. Здається, що це поганий, липкий сон, і треба просто прокинутися). Її оселя спорожніла... Довго вона не могла змусити себе зайти туди, де вже не чекали з величезною чашкою чаю (бо кава — то «безнадійно шкідливо»), з таким же величезним пиріжком і обов'язковим шматком вареної ковбаси без сала... Так хотілося туди, хоч на мить... Але — зась.

Потім пішли інші. Не повертаючись і не обіцяючи нічого, окрім тихого куточка, де ти (їм це вже не треба) робиш щось неймовірне: садиш квіти, ставиш лавку зі столом і пам'ятник, з якого усміхаються тобі й світові. Все як у людей... Та іноді світ перевертається з ніг на голову. Ти вже не відчуваєш того, що раніше, а часом навіть не можеш туди потрапити. І все залишається тільки в твоїй пам'яті... Можливо, назавжди — якщо пощастить її зберегти.

Сьогодні час невблаганно забирає у далечінь тих, кого знав, кого вітав із днем народження. Читати старі привітання стає щемно і невимовно боляче. «Йдуть найкращі», — чується звідусіль. Але (вона думала про це давно, мабуть, ще з дитинства) чому ті, хто пішов, за життя цього не знали? Чому так «заведено»: цінувати вже після заходу сонця, а не тоді, коли людина сповнена ідей, сил та натхнення? Коли вона може «зрушити гори» за наявності підтримки. Але ж тоді це «не на часі», це треба виборювати, доводити... Аби не бути тим цвяхом на лавці, що рве добротні лляні штани, які носяться десятиліттями.

Вона часто запитувала себе: де ті люди з ідеями, які планували змінити світ на краще? Де ті, хто стане майбутнім і цінуватиме тих, хто творить сьогодення? Знесилена думками, вона опустилася на траву і схилилася до ніжного суцвіття. Воно квітне лише раз на рік, даруючи людям надію, і зникає взимку безслідно, щоб наступного року спалахнути з новою силою...

28.07-10.08.2025
©Karolina-Tisa