«та й таке, Марисю… Після правди»

Оповідання 3

Славко почав говорити так, як говорять винні — здалеку.

— Я взяв позику…

— На що? — коротко спитала Марисю.

— Ну… на справу…

— Яку справу? — Марисю дивилася прямо. — Ти ж казав, що твоя справа — «не нервувати мене».

Славко мовчав.

— Скільки? — спитала вона.

Він назвав суму.

Мама тихо свиснула.

— За ті гроші можна було купити нову нервову систему, — сказала вона.

Славко ковтнув.

— Іра сказала, що може допомогти… Але потрібні були гарантії…

Марисю взяла папери.

— Гарантії — це наша квартира?

Славко не відповів.

Тиша стала важкою.

Марисю сказала повільно, без крику:

— Ти поставив нашу квартиру як гарантію.
— Без мене.

Наступна глава вже написана.
Вона гостріша за цю.
Продовження чекає на підписників.

Подобається

#777 в Сучасна проза
#1201 в Жіночий роман

Відредаговано: 18.12.2025