«та й таке, Марисю… Після правди»

Оповідання 2

Славко не взяв слухавку одразу.

Марисю простягнула руку.

— Дай.

Він дав. Не дивлячись.

— Алло, — сказала Марисю.

— Ой, добрий вечір, — голос був солодкий. — Це… Славік?

— Ні, — спокійно сказала Марисю. — Це Марисю. Його жінка.

Пауза.

— Ой… Я просто уточнити, — сказала Іра. — Ви вже бачили документи?

— Бачили, — відповіла Марисю. — І тепер я хочу почути, чому ваше ім’я там.

— Ну… — Іра усміхнулася голосом. — Є певні домовленості.

— Домовленості — це коли всі знають, — сказала Марисю. — А коли я дізнаюся з паперів — це вже сюрприз.

Іра трохи охолола.

— Завтра. Кав’ярня «Ранок». О десятій. Там усе поясню.

— Добре, — сказала Марисю. — Я якраз там буду.

— Ви будете самі?

Марисю глянула на маму. Потім на Славка.

— Ні, — сказала вона. — Я більше не сама.

Подобається

#773 в Сучасна проза
#1198 в Жіночий роман

Відредаговано: 18.12.2025