Оповідання 1

Чайник свистів так, ніби йому самому було соромно, що він тут свистить.

На столі — папери. Рівні, як лінійка в школі. Поряд — печиво, яке мама витягла «для порядку», і яке тепер лежало, як свідок.

Мама поставила чашки. Сіла. Подивилася на Марисю. Подивилася на чоловіка Марисі — Славка. Потім на папери. Потім знову на Марисю.

— Сідай, бо зараз буде правда, — сказала мама так, ніби правда — це не інформація, а страва. Гаряча, жирна, і від неї потім довго миєш посуд.

Марисю сіла. Вперше — не як «та й таке», а як «ну добре, давайте».

Славко пробував усміхатися.

— Та не робіть такої драми, — сказав він. — Я ж нічого…

— Славку, — перебила мама. — Ти можеш нічого не робити так голосно, що в нас стіни втомилися.

Марисю ковтнула. Чай ніхто не пив. Усі дивилися на папери так, ніби вони могли самі встати й заговорити.

— Це від тітки Стефи, — сказала мама. — Юридичні. Про квартиру. І ще… — вона торкнулася пальцем другого аркуша. — Про борг.

— Який борг? — Марисю аж смішно здивувалася. — У нас боргів нема. У нас хіба кредит на холодильник, і то він плаче.

Славко кашлянув.

— Ну… То не зовсім…

Мама дивилася на нього з такою м’якою люттю, як дивляться на кота, який з’їв сметану й ще має нахабство муркотіти.

— Славку, — сказала мама. — Ти мені зараз скажеш правду, або я скажу її сама. А я, на відміну від тебе, читаю все до кінця.

Марисю відчула, як у ній щось підводиться. Не крик. Не сльози. А та штука, яку жінки відчувають рідко, бо все зайнято «якось буде».

Вона взяла папери.

— Тут написано: «співвласність», — повільно прочитала Марисю. — І «право першочергового викупу». І… — вона підняла очі. — «Ірина П.»

Славко враз став менший. Як шкарпетка після прання.

— Іра… — прошепотів він. — Вона просто… знайома… з банку… допомагала…

— Вона допомагала так, що її ім’я в документах? — Марисю усміхнулася. Але усмішка була не тепла. Така, як в аптеці, коли кажуть «наступний».

Мама нахилилася:

— Марисю. Тітка Стефа лишила тобі шанс. Але ти маєш його взяти. Бо якщо не візьмеш ти — візьме хтось інший.

Марисю глянула на Славка й дуже тихо сказала:

— Славку, ти мені зараз розкажеш усе. А тоді я вирішу, як буде. Не ти.

Славко відкрив рот…
і в цю мить задзвонив його телефон.

На екрані — «Іра».