27. Осінь.

Джон зупинив авто просто біля дверей будинку, де розташовувався другий канал. Вийшов з-за керма і сперся на переднє крило. У нього було ще кілька хвилин, і можна було просто подивитися навколо. В останні місяці на це рідко вистачало часу.

Листя на деревах, - на відміну від навколишніх лісів, у місті майже не росли сосни, - пожовтіло і почало опадати. Джон про таке тільки читав раніше, і бачив на картинках. Але вперше міг походити по опалому листю там, де його ще не встигли прибрати. Він підняв очі на найближче дерево, - у кроні пурхали та щебетали якісь дрібні пташки, - і подумав, що це його перша осінь під небом. Цікаво було спостерігати, як змінюється все навколо, але досвідчений мисливець містер Барр говорив, що скоро ці зміни не будуть здаватися йому такими приємними. А поки були останні теплі дні, і цим, вважав Джон, треба було скористатися.

-Замислився? Давно чекаєш? – Почув він. Люція вийшла з будівлі каналу і тепер стояла поряд, тримаючи сумку із портативним комп’ютером.

-Тільки під’їхав, - відповів Джон. – Привіт! – І вони обійнялися, - їм було все одно, що подумають люди навколо.

-Не можу звикнути, - сказала Люція через хвилину. - Така гарна машина!

-Що є, то є! Тільки щоб її прогодувати, треба мати стільки грошей, як було у нашого друга комісара. Або хоча б половину, як тепер у мене. – Джон таки залишив собі цей чудовий автомобіль, величезний, комфортний та потужний, на якому їздив комісар Белл. І ще багато чого. – Хочеш сісти за кермо?

-Оце так подарунок! Просто королівський! – Посміхнулася дівчина, беручи ключі від авто.

-І довіра, зверни увагу! – Підняв палець Джон. Вони сміялися, сідаючи на світлі шкіряні сидіння.

-До речі, а куди миїдемо? – Спитала Люція, регулюючи під себе сидіння.

-Ну, якщо у мене тепер є власний ліс, то логічно влаштувати пікнік саме там, як гадаєш?

-То їдемо до дому Белла? – Вона поклала руку на важіль автоматичної коробки передач під кермом.

-Так, тільки тепер це мій дім…

Автомобіль плавно рушив з місця. Водій невеликого фургона, який їхав позаду, пригальмував, щоб пропустити їх. Можливо, вирішив не зв’язуватися із власником такого автомобіля, а може, знав, що це тепер машина Джона, який усе ще залишався для міста героєм.

-До речі, ми сьогодні ввечері показуємо першу серію «Змови», - сказала Люція. – Тому вчора дзвонив Ден, сказав, що вже можна.

-Хіба це не завадить суду? – Здивувався Джон.

-А суду і не буде. Усі обвинувачені таки уклали угоди зі слідством. Усі визнали свою провину. Так пояснив мені Том.

-Дивно. Зрозуміло, чому це вигідно захисту. Все-таки ніхто не отримає смертну кару, а хтось і меншій термін у в’язниці. А після передсмертного листа Белла заперечувати щось ні в кого немає шансів… Але чому на це погодився Ден? – Колишній помічник судді Гернела таки отримав постійну посаду у прокуратурі, і робив стрімку кар’єру. Його от-от повинні були призначити заступником прокурора, - на посаду Саманти. В інший час це було б неможливо, але зараз… У прокуратурі було багато вакантних посад, - Саманта загинула, ще троє співробітників були заарештовані… Ден Ред відмінно проявив себе, йому можна було довіряти, і, до того ж, було доцільно, щоб справою такого масштабу займалася людина, яка займає посаду заступника прокурора. До того ж, кожен прокурор зацікавлений у тому, щоб вести гучну справу саме у суді. Угода із захистом, - якщо, звісно, вистачає доказів, - означає для нього підрізані крила.

-Том теж спитав. Ден сказав, що це політичне рішення. – Люція додала газу. Потужній V8 швидко розганяв машину зі звуком, який несе насолоду кожному поціновувачу гарних автомобілів. Люція навіть примружилася б від задоволення, якби могла. А Джон, який зараз не був за кермом, міг. Цікаво, подумав він, чи отримував таке ж задоволення сам Белл, чи для нього це було, за десятки років, звично? – Із цим погодилися усі, включно із Джессі Кетч та суддею Гернелом. Вибори відкладати далі не можна, а провести їх одночасно із таким судом – теж неможливо. Тому обвинуваченим просто поталанило…

-Неможливо? – Джон здивовано перепитав. – А чому? Невже хтось на виборах буде відстоювати рабовласницьку реформу? Не думаю, що хтось би захотів, і тем більше, що це допустять!

-Звичайно, ні. – Працюючи на телебаченні, Люція була в курсі останніх новин. Навіть більше за Джона, який, хоча й працював у мерії, але його посада все ж була технічною. – Але, якщо у маленькому місті проводити одночасно вибори і такий процес, то вони будуть впливати одне на одного. Вибори на об’єктивність суду, увага людей до суду – на вибори… І до того ж, просто не вистачить поліції, щоб забезпечити безпеку і там, і тут. Тому угода – в інтересах усіх. Правда, захисникам інших обвинувачених ледь вдалося переконати Полетто…

-Так, наш друг Книжник дуже хотів покрасуватися! – Посміхнувся Джон. – Здається, для нього процес був важливіший за результат. Але – не вийшло.

-Він, мабуть, розумів, що у будь-якому випадку втрачає усе, - і кар’єру, і те майбутнє, яке обіцяв Белл… - Вони виїхали з тієї частини міста, що була забудованою, й Люція натиснула на газ майже до упору. – Ах, як їде..! До речі, а ти що вирішив щодо виборів?