20. Угода.

Отямившись, він зрозумів, що пройшло лише декілька хвилин. Комісар Белл говорив присутнім щось заспокійливе. Передусім, Джон хотів зрозуміти, що із ним зробили. Трохи боліла шия, але фізично він був, здається, у нормі. Якщо не зважати на те, що сидів у кріслі із високими підлокітниками, а руки його були чимось стягнуті за спиною. Це не була мотузка, і не були звичайні кайданки. Це було щось тверде, що охоплювало руки трохи вище зап’ясть, і не давало ними поворухнути, хоча рухливість пальців збереглася, але загалом, відчуття було дуже неприємне. А от ноги були просто зв’язані. І ще просто поряд із ним стояв, у якості охоронця, Стрілець.

Усі інші розсілися по стільцях, тільки посередині кімнати, поряд зі столами, на яких було розкладено його схеми, ходив комісар Белл. Джон іще раз звернув увагу, що, якщо у нього замість ноги і був протез, то за його ходою визначити цього не можна було. Ба навіть зрозуміти, якої саме ноги у нього не було.

-Ласкаво просимо назад, у реальність! – Сказав він, побачивши, що Джон отямився. – Ледь не обманув мене! Взагалі, шкода. Ти втратив шанс жити у чудовому новому … ну, якщо не світі, то місті. Але ти приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. А ми не вибачаємо зрадників.

З точки зору Джона, того, хто спеціально увійшов до організації, щоб її викрити, можна було назвати шпигуном, але не зрадником. Але Белл, очевидно, вважав особистою образою, коли хтось зловживав його довірою. Звичайно, вступати із ним у суперечку про терміни не було сенсу. І Джон просто спитав:

-Ви у цьому впевнені, сер?

Як не дивно, його підтримали. Ще більш дивно, що це зробив Макс.

-Дійсно, може усе можна пояснити?

-От і пошукай пояснення, Книжнику. Ти на те й законник у нас! – Потім Белл обернувся до Джона. – Хочеш, щоб я тобі це обґрунтував? Ну що ж, будь ласка. – Комісар явно любив покрасуватися перед публікою, хоча це, мабуть, було рисою будь-якого політика. Тут аудиторія у нього була невеликою, проте вдячною. Послідовники майже заглядали йому до рота. – Не буду приховувати, коли ти прийшов до мене, я відразу віднісся до тебе із підозрою. Занадто багато поганого для нас ти вже зробив. І особисто для мене. – Комісар почав, не припиняючи ходити кімнатою, загинати пальці. – Розкрив нашу базу, ту саму, у підвалі. Врятував двох свідків. Добре ще, що одна з глузду з’їхала, буквально, і їй ніхто не повірить, а друга, окрім братів, нікого не бачила. А нашим з них був лише Десмонд. Але ми втратили вірну людину…

-Ви його самі прибрали у в’язниці, щоб не міг нічого розповісти? – Перебив його Джон. Але Белла вже було не зупинити.

-Він знав, на що ішов, він знав, що не може залишатися під арештом. Але це ти зробив так, що ми втратили вірну людину. А я – ще й корисного помічника у мерії. – Він загнув третій палець. – Нарешті, ти знайшов Келескі. – Белл загнув четвертий палець, і тут пролунав телефонний дзвінок. Комісар попрямував до невеликої тумби у кутку, на якій стояв апарат, явно зроблений до катастрофи, і підняв слухавку. – Я ж просив мене не турбувати зараз, якщо не станеться щось екстрене! – Потім хвилину слухав співрозмовника, і роздратовано відповів: – То хіба ви не знаєте, що робити? – Трохи помовчав і додав: – Тільки обережно. І якщо усе нормально, то тягніть сюди.

Пальці на другій руці Белла залишалися зігнутими, - крім великого. Він поклав слухавку і повернувся на середину кімнати, почав ходити далі.

-Отже, на чому я зупинився? Так, ти знайшов родину Келескі, і тим самим поставив під загрозу мої статки, бо ця справа поклала початок багатству моєї родини. Хоча, звичайно, карати вже нікого, усі причетні до цього давно померли… Так, я знаю, що їх знайшли, і як саме, хоча по телебаченню та у газетах про це поки не говорили!

І не дивно, подумав Джон, враховуючи присутність тут Стрільця. Звичайно ж, комісар знав усе, що відбувається у поліції. Белл, між тим, продовжував:

-Але я все ж сподівався, що ти був щирий у розмові зі мною. І вирішив дати тобі перше завдання. До речі, ти із ним добре впорався, і це у будь-якому разі буде для нас корисним. Але потім Вікінг звернув мою увагу на одну річ… Знаєш, на чому ти у своїй історії про дитину проколовся? До речі, історія про дитину – взагалі правда?

-Правда, - підтвердив Джон. – Усе так і було.

-Ну, хай буде правда, - погодився Белл. – Завжди краще використовувати для обману правдиві історії, чи не так? Але у твоїй історії була слабкість. Не у самій історії, а у твоїх мотивах. Ти казав, що хочеш визволити з Корпусу у нормальне життя свою дитину. Ну, припустимо… Але ж ти сам розповідав, що дітей там відбирають у батьків, і ті їх самі не виховують, а продовжують насолоджуватися життям. Не дивно, що у результаті люди стали такими, як вони там тепер є… Так от: а як ти б шукав за таких умов саме свою дитину серед усіх інших, які будуть у Корпусі? Проводити генетично експертизу щодо кожної дитини, яку там буде знайдено? Ти ж розумна, раціональна людина, до того ж інженер! Ти не міг не розуміти, що це нереально, а отже, цією історію намагався обманути нас, обманути мене!

-Це легше, ніж вам здається, комісаре, - задумливо відповів Джон. Складалося враження, що він не виправдатися хоче, а просто спростовує аргумент Белла у звичайній розмові. Незважаючи на скуті руки та зв’язані ноги, виглядав він спокійним. Але в вухах шуміло, у голові немов бив молот, а обличчя горіло. Джон гадав, що кожному з присутніх було видно, як воно почервоніло від напруження. Але в іншому намагався не показати вигляду, що нервує. А сам думав: тільки б не інсульт у цей час! Він знав, що нервове напруження може закінчитися саме так. – Пам’ятаєте, я розповідав про політику боротьби із расизмом у Корпусі? Вони просто підбирають батьків дитині з різних рас, щоб через покоління «чисті» раси просто зникли, а отже, не залишилося причин для конфліктів на грунті расизму. А це означає, що більшість «законно» народжених дітей будуть змішаної раси. Я ж знаю, що мати моєї дитини така ж біла, як і я. Таких дітей там буде небагато, а народжених у конкретні дати, - приблизно, - ще менше…