5. Будні.

Нового службовця представив особисто мер. У короткій промові він сказав, що радий співпрацювати з людиною, яка має рідкісний талант у техніці, і сподівається на користь для міста. У невеликій залі сиділи усі п’ять міських комісарів, керівники відділів мерії, а також заступник начальника поліції – містер Барр, який непомітно для інших підморгнув Джону. Той подякував меру за довіру і пообіцяв робити усе від нього залежне на благо громади міста.

Після промови мера усі по черзі почали підходити до Джона – познайомитися особисто, потиснути руки, побажати успіхів. Побажання, - настільки вже Джон розумівся на людях, - були нещирі. Більшості насправді було все одно. Але декілька поглядів означали, що насправді вони бажають йому провалу. Одним з таких був міський комісар на ім’я Пітер Белл, - у його погляді читалася ворожість. Чому? – Подумав Джон. Я ще не встиг зробити нічого ані доброго, ані поганого. Може, він хотів просунути на це місце свою людину? Але ж у нього був час… Місце було не зайняте досить довго.

Проте робити висновки було зарано. Для цього треба довідатись більше про те, що відбувається у цих стінах.

Єдиною доброзичливою людиною виявився містер Барр.

-Ну, доброї дороги! – Сказав він. – Тобі пощастило, - ще жоден з прибулих звідти, звідки ти, не досягали того, що ти отримав відразу. Але я знаю, що ти гідний цього! – Він міцно потиснув Джону руку.

-Дякую!

-Тобі доведеться часто працювати з нашим департаментом. Ми будемо звертатися до тебе при деяких розслідуваннях. А іноді тобі доведеться викликати нас… До речі. Саммі казала, що у тебе вже є машина?

-Так.

-Швидко ти… Завтра заїдь до нас у поліцію. Ми поставимо тобі поліційне радіо, щоб можна було зв’язатися, коли ти на виїзді. Ну, усього найкращого!

Офіс міського інженера був невеликий. Приймальня із дівчиною-секретарем та кількома шафами для документів, кімната, де сиділи двоє помічників, і кабінет, який тепер належав самому Джону. Не дуже великий, але зі столом та зручним кріслом на коліщатках, сейфом, диваном та кількома стільцями. І, звичайно, теж із шафами. Оформлено кабінет було у модному, як встиг зрозуміти Джон, у місті стилі – із дерев’яною підлогою та стелею. Кабінет Джону сподобався – був зручний та затишний. Тільки комп’ютер на столі, на смак Джона, був примітивний. Його планшет у Корпусі і то був потужнійший та мав більше функцій.

Усі троє «його» людей стояли у приймальні, майже як по команді: «Струнко!». Усі дивилися на нього з насторогою, а секретар, молода білявка, - відверто налякано. Відкривши двері до кабінету, Джон запросив їх увійти. А потім жестом запропонував сісти. Двоє помічників розмістилися на зручному дивані, а білявка присіла на краєчок стільця, із прямою напруженою спиною, зведеними колінами і напівстиснутими у кулаки руками на цих колінах. І із напруженим поглядом Джону в очі.

Один з помічників, молодий, явно із амбіціями, дивився на Джона холодним поглядом, майже ворожим. Очевидно, вважав його «вискочкою», а може, сам думав зайняти це місце. Другому, старшому, було усе одно.

Він уже знав, що має право набирати та звільняти своїх людей. По суті, їхні долі – у його руках.

-Отже, нам доведеться працювати разом, - Джон вирішив звернутися до них, щоб відразу розставити крапки.-над «і». – Я не збираюся нікого звільняти, чого, можливо, хтось з вас побоюється. І сподіваюся, що зможемо працювати єдиною командою. Головне – справа. Ви знаєте, що я – людина нова. У мене немає симпатій та антипатій. Сподіваюся, у вас до мене теж. Давайте працювати так, щоб виникали симпатії, а не навпаки! – Погляд помічників, апатичний у старшого та не дуже доброзичливий у молодшого, не змінився. А от секретарка, хоча і залишилася сидіти у тій же позі, помітно розслабилася. Може, для іншого це не було б помітно, але Джон, як зауважила Саманта вчора, був уважний до дрібниць… І залишила її напруга саме у той момент, коли Джон сказав, що нікого відразу звільняти не буде. Чому вона так боїться..? Чому не бояться інші? – А тепер давайте познайомимось. Я ви, можливо, вже знаєте, мене звуть Джон Деррі… Почнемо з вас, леді!

Секретарку звали Аманда Росс, старшого помічника, якому, здавалося, було все одно, - Раймонд Майерс, молодого і ворожого – Лайонел Бойд. Перекинувшись із кожним з них парою фраз, - вони зверталися до нього: «сер», що було новим та, треба визнати, приємним, - Джон відправив Аманду на її місце у приймальні.

-Лайонеле, у нас є мапа міста із тими місцями, наглядом за якими ми займаємось? – Спитав він. – Міські служби, де є техніка, будівництво, заводи… Ви ж розумієте, я не дуже знаю місто. – Насправді, він запам’ятав тільки ті місця, де довелося побувати. Але запам’ятав добре, - допомогли навички орієнтуватися у однакових сірих коридорах Корпусу.

-Є мапа міста із поміченими міськими об’єктами, сер. Приватні підприємства на ній не помічені. До того ж, вони то виникають, то зникають.

-Але є порівняно великі заводи, які не побудувати за день, і вони нікуди не зникнуть, чи не так?

-Звичайно. Але їх не так і багато. У нас просто не вистачає для цього людей…