Те, що не вміщалось у пророцтво.

— Старі шляхи вели лише до втрати. Я вибираю інший, — прошепотіла Елора, стоячи перед Іріаном.
— І який же це шлях? — спитав він, — Коли в жодному з них не було спасіння.
— Новий. — Вона поклала долоню на груди. — Мій.

Новий обряд

Вона вийняла з сумки стару книгу — але не відкрила її. Натомість поклала її в центр зали, біля криштальної підлоги.
Поруч — уламок артефакту, що зник у її тілі.
Вона розчинила кров — власну. І написала на камені:

"Любов — не жертва. Любов — з’єднання."

І тоді вона почала говорити нові слова. Їх не було в жодному заклятті. Але в кожному — пульсувала сила.

— "Не для смерті. Не для влади.
Для пам’яті. Для істини.
Ти — мій дих. Я — твоя тінь.
Разом — ми нове серце."

Кристал під нею розкрився мов квітка, срібне світло піднялося вгору, обгорнуло Іріана. Його тіло більше не пульсувало болем. Ланцюги зникли.

 Його голос:
— Що ти зробила?
— Зшила між нами міст. Не замкнула, не зруйнувала. Створила.

І в ту мить їхні руки з’єднались — не в магії, не в пророцтві, а по-справжньому.
Ніч навколо затремтіла — і… почала розсіюватись.

Світ змінився

Вежа лишилася стояти. Але в її центрі тепер — не замкнений біль, а коло з м’якого світла.
Коли вони вийшли — дерева зашепотіли. А небо вперше за десятки років стало блідо-синім над тією землею.

Елора знала:

Братство ще прийде.

Сили ще не зрозуміють, що сталося.
Але це вже не було важливо.

Вона повернула його.
І — вперше — повернула себе.