Сила, що не питає дозволу.

Ніч була спокійна, але повітря стало надто тихим. У притулку — ні звуку. Жодного скрипу дерева, жодного подиху вітру.
Елора сиділа на підлозі з книгою на колінах. Але слова більше не горіли. Вони… чекали.

В її руці пульсував знак змії, що з’явився після того, як сфера зникла в її тілі. Він то тьмянів, то спалахував м’яким сріблом, як крихітне око світу.

І тоді вона відчула це: хтось був поблизу.

Не тінь. Не ілюзія.
Люди.

Вона підвелась, ковзнула до вікна. Троє фігур у чорному. Без масок, але з емблемами Братства. Один із них тримав ковану срібну ланку — артефакт, який замикав магію.
Вони йшли до будівлі.

Вона могла втекти. Як завжди.
Але цього разу… вона залишилась.

Перше пробудження

Вона вийшла їм назустріч. Невисока, бліда, але очі — ясні. Сильні.

— Залиши те, що носиш, дівчинко. І ми не нашкодимо, — сказав один.
— Занадто пізно, — відповіла вона тихо.

Вона поклала долоню на груди, над серцем. Печать спалахнула. І в наступну мить:

 Повітря стислося. Земля навколо ніг агентів розверзлася. Час на мить уповільнився.

 Її голос — не її голос, але старший, глибший:
— “Тіло — прах. Дотик — вогонь. Воля — моє ім’я.”

І світло вивільнилося з її рук — не палаюче, а рідке, як срібло. Воно зняло одного з них з ніг, інший скрикнув і впав на коліна, притискаючи голову.
Третій встиг кинути закляття, але світло обкрутило його, як змія, і розбило артефакт у його руці.

 Коли все вщухло, вона стояла одна. Її не торкнулися.
Але тепер вона знала:
Вона — маг. Не за навчанням.
По крові. По пам’яті. По клятві.

На бруківці залишився уламок — розтріскане скельце з гравіюванням:
«Справжня — проклята. Звільнена — загублена.»

Елора підійняла його.
І вперше сказала вголос:
— Я не боюся.