Те , що чекало під попелом.

Туман був важкий, мов завіса. Елора прокинулась із відчуттям, ніби щось кличе її. Не голосом — вібрацією в повітрі, ритмом у грудях.
Книга лежала нерухомо. Але коли вона підійшла — сторінки знову розгорнулись самі. Цього разу — не слова, а зображення.

Символ — три переплетені лінії, схожі на потоки води. Під ними — фігура, що простягає руку до блискучого ядра. І позаду напис:

"Щоб пригадати — торкнись того, що ти залишила собі."

Елора зрозуміла: щось сховане в цій школі. І воно чекає саме на неї.

В глибині руїн:

Перший поверх був завалений, але стіна позаду старого вівтаря мала розлом. Вона обережно пересунула уламки й побачила — сходи вниз.

Вони вели у вузький, сирий підвал, де пахло вогкістю, старим воском… і ще чимось — міддю? Кров’ю?

На стіні — викарбуваний напис:

"Тіло забуде. Камінь — ні."

Вона торкнулась стіни. Удар блискавки пройшов крізь її руку. Стіна відступила. І там, у центрі маленької зали, лежав предмет, загорнутий у темно-синю тканину, затягнутий срібною ниткою.

Вона зняла покрив. Її тіло затремтіло.

 Артефакт:

Це була сфера, схожа на кристал, але всередині текла срібляста рідина — ніби жива. Вона світилася, і світло від неї ніби поглинало навколишню тінь.

Коли вона торкнулася його, голос заговорив у її розумі:

— "Ти залишила мене тут, коли світ горів. Я — твоя пам'ять. Твоя магія. Твоє право."

І в одну мить Елора побачила себе — на тій же сцені, тисячі років тому.
Ті самі руки, той самий артефакт — але в її очах була лють. Вона запечатувала щось. Когось. І плакала.

“Ти зберегла його. Але ти зберегла і ключ.”

Сфера спалахнула і розчинилась у її тілі. А на руці залишився новий знак — змія, що кусає власний хвіст.

Елора впала навколішки. Але тепер… вона відчувала більше. Вона знала закляття, хоч ніколи їх не вчила. Вона відчувала Іріана — десь далеко, але ближче, ніж раніше.

 І — що важливіше — вона більше не була безсила.