Тиша під обгорілим дахом.

Вона йшла через задні вулиці, зодягнена в старий сірий плащ, що приховував печать і синці.
Біль у плечі — наслідок втечі. Серце ще стугоніло. Але ноги не зупинялись. Вона більше не була тією Елорою, що боялася власної тіні.
Тепер страх ішов поряд із нею — як соратник, а не ворог.

Десь у глибинах північної частини Ґрівеля, за мертвим районом, був старий будинок. Напівзгоріла кам’яниця, з колись вишуканим фасадом. Колись тут була школа алхімії, аж доки її не знищили разом із останніми магами.

 — Якщо хтось і зникне — то тут, — прошепотіла Елора.

Вона пролізла через вікно, залізла на другий поверх, де ще вціліла підлога, і облаштувала собі куточок під обваленою стіною. Ковдра. Ліхтар. Книга. Її книга.

Вона відкрила її — і сторінки, ніби відчули подих магії, розгорнулись самі. Текст проступив, написаний мовою, яку вона ніколи не вчила, але… знала.

"Тіло не згадає. Але душа — знову навчиться. Притулок у спаленому — знак першого вогню."

Поруч — ілюстрація. Силует жінки серед попелу. А за її спиною — тінь з крилами, майже прозора, ніби лиш натяк.

Уночі їй наснився вогонь. Але не той, що руйнує. А той, що очищує. Вона стояла серед нього, і з неї спадали шматки страху, болю, минулого.

 Іріан був поруч.
Він не говорив. Але дивився. І в його погляді було… спокійне очікування.
Він вірив, що вона витримає.

Ранок у притулку настав із туманом. Але щось у ній змінилось. Вперше — вона не тікала. Вона готувалась.