Вони знали її ім'я до того, як вона народилася.

Ніч опустилася раніше, ніж звично. Елора поверталася з Мовчазного Кута, але вулиці стали незнайомими.
Вікна — чорні. Двері — замкнені. Повітря пахло ладаном і іржею. Як тоді, в сні.

Вона вперше відчула страх не від магії, а від присутності. Людської. Порожньої.
Тінь виросла з темряви й перерізала їй шлях. За нею — друга. Потім третя.

Троє в чорних плащах, з масками, що повністю закривали обличчя. На кожній — знак: замкнуте око.

 — Елора з дому Гельвір, — сказав один.
— Ми довго чекали, коли ти згадаєш.
— Я вас не знаю.
— Але ми — знаємо тебе. І те, що ти несеш. Вогонь і руїну.

Вона відступила, серце гупало, печать на грудях знову засвітилась. Вони помітили.

 — Пророцтво справджується.
— Вона вже торкнулась його. Її треба зупинити.
— Або використати. Спробуємо перше.

Один із них витяг лляний мішечок, наповнений попелом. Він кинув його на бруківку — і з нього піднялись тіні, чорні, мов зола.
Вони рушили до Елори, мов живі.

— "Ти була обрана, щоб мовчати. Ми — наглядачі тиші."

— А я — не та, що мовчатиме, — прошепотіла Елора.

Вона поклала руку на груди, де горіла спіраль, і… вперше — відчула магію.
Вона не знала, як це працює, але емоція — страх і лють — вивільнила силу.

Світло прорвалося з її пальців. Удар. Крик. Око на масці тріснуло.

 Один з Братства завалився на коліна. Інші відступили. Вона скористалась цим — і втекла.

Вона тепер знає:

Вони бояться її, але ще більше — Іріана.

Її сила справжня. Але вона ще некерована.

Вони не зупиняться.

І хтось із них — набагато ближче, ніж здається…