Порушення меж.

Коли Елора залишила каплицю, небо вже блякло, мов стертий папір. Але день не починався — щось у світі застигло, ніби час завис на подиху.
Вона йшла старою вулицею, де будинки давно стали порожніми, де часом навіть коти не бігали. Цей квартал звали Мовчазним Кутом — і, як жартували, "якщо щось тебе там покличе — не озивайся".

Але вона почула. Його голос. Беззвучний, але всередині:

— "Ти несеш спогад. Принеси його мені."

Стара арка, що вела в тупик. Іржаві ворота, що відчинились самі. І за ними — сквер із фонтаном, що не працював роками. Але зараз…
Вода текла. І з води вився дим, що складався в обриси тіла.

Іріан.

Він стояв навпроти неї. Уже не тінь.
Тонке обличчя, високий зріст, довге волосся, що немов пливло в повітрі. Очі — ті самі. Сріблясті. Але тепер у них було щось живе. Сум. Згадка. Вічність.

— "Елоро..."
— Я... я бачила... Каплицю. Клятву. Кров…
— "Ти пам’ятаєш. І тому я тут. Але ще не повністю."
— Ти — хто? Демон? Магія? Прокляття?

Він підійшов ближче, на відстань подиху. Її серце билося скажено. Повітря між ними тремтіло, як вода над вогнем.

— "Я — те, що ти зберегла, і те, що зруйнувала. Я — обітниця, що досі тебе шукає."

Він простягнув руку. Вона не могла не відповісти. Її пальці торкнулися його долоні, і…

…звуки вибухнули в її голові: голоси, крики, поцілунок під дощем крові, сміх у темряві, обійми в храмі, що палав. І щастя. Таке коротке.

 — "Я віддав себе твоєму серцю. І тепер твоя душа — єдине, що може повернути мене. Але вартість — ти."

 — Що ти маєш на увазі?..
— "Мене можна звільнити. Але не без жертви."

Його силует почав розпадатися на сріблястий пил. Вона намагалася втримати його, та пальці проходили крізь дим.
— "Я чекатиму. У місці, де ніч ніколи не кінчається..."
— Де це?!
— "...Ти знаєш. Ти вже була там."

І він зник. Лише сліди її сліз лишилися на блідому камені біля фонтану.